Завантажити

крові, багато прийняла в себе налитих любов'ю і гнівом сердець. З давнини у майбутнє несеш ти рідних дітей — голодних на волю і чулих і німих до твого материнського голосу. Земле рідна, пишна чарівнице-мати!
А сніжинки сипалися химерним плетивом спогадів, і
здавалося, що душа поринала в пухнастих обіймах зими. Убрана в зимові шати, закутана білим покривалом, пригнічена темрявою ночі спить земля, чекаючи весни, чекаючи пробудження у грозовому світанні.
 
46
В будинкові Рєпніна тепер не влаштовувалися бучні бенкети. Відбувалися лише скромні зустрічі. Іноді запрошували сюди й Івана Петровича. Його приходові раді були княгиня і княжна Варвара Миколаївна. З тієї дівчинки, що слухала колись виставу “Наталки Полтавки”, виросла струнка, з чорними косами, великими темними очима жвава панночка, їй приносив Іван Петрович ноти, разом сідали до фортеп'яна. Княгиня зручно забиралася в крісло і слухала гру дочки. Княжна з захопленням виконувала маловідомі фортеп'янні п'єси Глінки, які вона ще недавно слухала від Марії Раєвської — молодої дружини Сергія Волконського, засланого тепер на двадцять років каторги у Нерчинські рудники.
Після всього, що сталося з братом, Микола Григорович став ще приязнішим до Котляревського. Здавалося, що він цим висловлював не тільки свою повагу до нього, а й приязнь свого брата. Не випадково була запропонована Івану Петровичу почесна посада попечителя “Богоугодного заведення”, що об'єднувало всі лікувальні і благодійні заклади міста. Шануючи пам'ять своїх друзів, що за статутом “Союзу благоденства” зобов'язувалися підносити “загальне благо народу”, Іван Петрович віддався новій праці, не залишаючи улюбленого Будинку для виховання бідних.
Сам Рєпнін цікавився роботою “Богоугодного заведения” і в своєму будинку слухав разом з княгинею повідомлення Івана Петровича. На цей раз участь у розмові взяла й княжна Варвара. Залишивши гру, вона засипала запитаннями, цікавилася роботою лікарів, доглядом за хворими, а потім висловлювала свої побажання, роздуми.
— Треба добре ставитись до людей... Поважати і допомагати їм. Так завжди говорив мій хороший дядя Сергій Волконський... Де тепер він, рідненький? — сумно запитувала княжна.
Князь і княгиня співчутливо поглядали на дочку, не заважали їй висловлювати свої уболівання.
Потім Варвара звернулася до матері:
— Заберімо до себе маленького Миколку. Він буде нагадувати дядю Сергія і Марію... Мамо, я тішитиму свого двоюрідного братика, що залишився в Петербурзі, коли Марія поїхала до Сергія в Сибір.
У княгині наверталися сльози. Рєпнін мовчав, задумливо зупинявся біля вікна, звідки відкривався вид на міський парк.
Утерши сльози, кйягиня заспокоїла дочку:
— Добре, Варочко, заберемо Миколку. Хай трошки підросте.
— Я так люблю діток, — заговорила Варвара до Івана Петровича. — У вашому “Богоугодному” теж потрапляють на лікування діти? Я хочу допомагати їм...
Микола Григорович підійшов до дочки, сів біля неї, поклав руку на плече. Княжна пригорнулась до батька, чекала, що він почне про щось цікаве розповідати. А розповісти Рєпніну було про що. Він брав участь у багатьох воєнних походах, у російсько-турецьких війнах, виконував відповідальні доручення у Вітчизняній війні. А ставши малоросійським губернатором, осмілився виступити перед чернігівським та полтавським дворянством про обмеження поміщицької сваволі над кріпаками, висловлювався за збереження козацьких прав. Тепер багато його колишніх знайомих і друзів покарані за участь у таємних організаціях.
Зважаючи на обідній час, Іван Петрович чемно підвівся.
— Даруйте мені, — промовив він. — Я не маю права більше забирати у вас часу.
Попрощалися. Але, коли гість вийшов у коридор, Микола Григорович його зупинив і запросив до себе в кабінет. Це була кімната, що нагадувала музей. Тут висіли рідкісні портрети визначних діячів, учених, полководців.
На великій картині було зображено Полтавський бій із шведами. На іншій — змальовано полтавського полковника Пушкаря. Висів тут і скромний портрет Мотрі Кочубеївни.
На столах розставлені різні антикварні речі, сувеніри, привезені Миколою Григоровичем з різних країн, де він побував. Рєпнін став розповідати гостю про свої мандрівки, показував своєрідні експонати.
— Ви так багато бачили і багато знаєте, — зауважив Іван Петрович.
— Але основного у своєму житті я не збагнув. Найтяжче в житті — пізнати самого себе. Це необхідне і для людини, і для цілого народу, нації. Недаремно на цьому наголошували філософи. Скажу вам відверто, що часом тільки в кінці роботи ми довідуємося, з чого належало б її починати.
— Але ж добрий початок, кажуть, половина діла.
— Однак і таке кажуть: не треба день до вечора хвалити. Я переконуюсь у тому, що зробив мало за своє життя. Брав участь у походах великих армій, щоб тепер переконатися, що сила і безсмертя народів не у великих арміях, а в його душі, в його

читати