Завантажити

подарувати її вам.
Іван Петрович кинувся обіймати гостя.
— Отака несподівана радість... Приємна зустріч... Сідайте, сідайте, дорогі друзі...
Ізмаїл Іванович сів проти Котляревського, а артистка — близенько, поруч нього.
— Час уже написати історію, гідну нашого народу... — заговорив Срезневський. — Ви подали своєю “Енеїдою” чудовий приклад. У харківській “Утренней звезде” надруковано уривок останньої частини вашої поеми. Але пора видати твір повністю. І “Наталку Полтавку” давно слід надрукувати. З цією метою я прибув до вас, щоб домовитися про надрукування і “Наталки Полтавки”, і “Енеїди”... До того ж я незабаром поїду в слов'янські країни і хочу повезти туди ваші твори. Перед тим заїду в столицю до друзів. Користуючись одним із списків “Наталки Полтавки”, я зараз перекладаю її чеською мовою.
Іван Петрович так захопився розмовою з істориком, що Преженковська почала відчувати якусь незручність від неуважного ставлення до неї. Потім Котляревський передав Срезневському підготовлений до друку текст “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника”.
— Ваші рукописи будуть хорошою пам'яткою не тільки для мене, а й для всієї нашої літературної молоді, яка поважає вас... А молодь наша росте, з'являються талановиті поети... Всі обставини говорять за те, що вони з новою силою продовжать розпочату вами справу. Я вірю в це, як вірю в те, що після ночі неодмінно настає ранок, а після ранку приходить день.
Очі Ізмаїла Івановича загорілися, пасма розкішного волосся розвихрилися на голові, а на запалих щоках проступили рум'янці.
Тим часом Преженковська, розглядаючи кімнату, побачила на стіні малюнок, в якому пізнала себе у ролі Наталки Полтавки. Вона підвелася і швидким кроком підійшла ближче, здивовано запитала:
— Звідки цей малюнок? Не сподівалася бачити себе тут намальованою.
Співбесідники обірвали розмову, підійшли до артистки.
— Іване Петровичу, що це за жарти? — запитала вона.
— Ні, це не жарти... Ви пізнали себе такою, якою...
— Так, пізнала. А чи пізнаєте ви, що я стою перед вами у тому самому вбранні, що й тоді була?
— Це вбрання мені багато чого нагадує. Я ніби чую ту пісню, що ви тоді виконували.
— І мені пригадуються перші успіхи в моєму акторському житті... І не тільки успіхи, а й страждання... І не тільки страждання, а й тортури, через які проходить жінка, що віддає себе сцені... Коли б я померла за тиждень до того, як виступила вперше в ролі Наталки, то моє життя не варте було б жодної уваги. А коли б я взагалі не знала цієї ролі, то не знала б тієї тривоги, яку й принесла зараз до вас.
— То добре, що ви живете й приносите багато нам приємності своєю грою, — зауважив Срезневський. — Пам'ятаю, як одного разу в Харкові молодь зустрічала вас на сцені і випроводжала бурею аплодисментів. Своєю веселістю, дзвінким сміхом ви просто полонили слухачів.
— Веселість і сміх, — вимовила, зітхнувши, артистка. — А що криється за тими веселощами? Полтавці зробили велике діло, що в свій час допомогли розкріпачити артиста Щепкіна... Це так. Але чи подумав хто, що театр закріпачив і вільну людину, якою була я до виступів на сцені. Життя накладає ланцюги на жінку, а на артистку подвійно. Вона завжди у рабській залежності. Всі минулі п'ятнадцять років я соромилась згадувати той вечір у Кибинцях пана Трощинського... Він приніс багато страждань артистці, яку вважали “пустотливою Танею”.
Замовкла.
— Я хочу ще й ще вас слухати, — тихо мовив Іван Петрович.
— А я хочу ще й ще говорити... Бо не для сценічної пози я одягла це вбрання, в якому колись ви бажали бачити мене. З цим убранням я принесла ще не змарновану частину своєї душі, перевірену стражданнями повагу до вас і... Але словами всього не вимовиш. Я хочу доспівати мелодії, які не дограли ви в ту ніч, коли обірвалися струни скрипки.
Рвучко підійшла до розчиненого вікна, вдихнула свіже повітря, що линуло від ворсклянських берегів. Там, за вікном, зачаровані тишею, місячним сріблом облиті, тихо гойдалися тополі. Іван Петрович сидів задумливо-скорботний. Ізмаїл Іванович не зводив очей з артистки. Аж ось полилися з її вуст пісні, понеслися на лебединих крилах у простір збудженої ночі. Здавалося, що там, де слова співачки доторкалися темної тиші, землю кутав голубий смуток. Закінчивши одну Наталчину пісню, вона переходила до іншої, і голос її звучав ще з більшою пристрастю.
Ізмаїл Іванович стояв, схрестивши на грудях руки, слухав. Обірвавши пісню, співачка підійшла до Івана Петровича. Він узяв її руку і притулив до вуст. Хвилини мовчанки... її порушив Ізмаїл Іванович:
— Ви краще співаєте, ніж я чув вас раніше. Зблизька ви чарівніша, ніж на сцені.
— Бо я принесла ці пісні, щоб віддати їх авторові...
— Ні, не віддавайте, не віддавайте, — благав Іван Петрович. — Я подарував ці пісні для вас і для багатьох таких, як ви. Хай вони будуть з вами. Пісня мусить мати свої крила... У вашому співі я ніби

читати