Завантажити

на знак найкращої пам'яті вчителя-друга!
— Пом'янімо!
— Пом'янімо! — загули голоси.
Остроградський, а потім Срезневський розповіли про свої незабутні зустрічі з Котляревським. Ближче до них пересіли Шевченко, Штернберг, Мокрицький. Розпитували, цікавились життям, побутом автора “Енеїди”. Тарас кілька разів підіймався з-за столу, виходив у Другу кімнату, щось записував, шепотів, наспівував, ніби сам з собою розмовляв.
Срезневський розповів про видання в Харкові “Наталки Полтавки” з його передмовою. Примірники цього видання він везе в слов'янські землі, де набуло слави ім'я українського письменника.
Ізмаїл Іванович з властивим для нього романтичним піднесенням говорив:
— Народ, що багато козакував у походах, закозакує тепер у поетичному слові. Пробуджуються нові сили до творчості. Герої славної “Енеїди” понесуть на широких вітрилах слово і пісню Котляревського. Коли ми говоримо тут про смерть автора “Енеїди”, то я скажу, що це осяяна вічністю смерть.
Шевченко не раз стискав руку Срезневському, шепотів:
— Спасибі, спасибі... — і знову щось занотовував. Розмови почали дратувати Кукольника. Він не звик залишатися малопомітним на таких вечірках. Вибравши зручний момент, Нестор Васильович налив чарку токайського, підвівся й почав:
— Панове! Я розумію захоплення присутніх згадками про малоросійського, якщо можна так сказати, поета... Поетичне слово — велика сила. Поет служить своїм словом, як служить солдат його імператорській величності своєю рушницею і шаблею. Наша єдина, велика імперія кличе всіх на подвиги во ім я самодержавства, православія і народності. Ура великому імператору!
— Ура! — відгукнувся в кінці столу чийсь одинокий голос і обірвавсь.
Шевченко, Штернберг, Мокрицький поставили на стіл свої чарки, не винивши наливки. Брюллов застиг у мовчанці з чаркою в руці. Гребінка, ніяковіючи, мовчки простяг руку, щоб цокнутися з Кукольником. Знову за вікном пролунала маршова солдатська пісня і виручила Кукольника. З виглядом переможця він сів, швидко почав їсти. Запанувала мовчанка, її порушив Штернберг:
— Друзі! Тарас написав вірш “На вічну пам'ять Котляревському”. Просимо його прочитати.
Штернберга підтримали Сошенко і Брюллов:
— Просимо, Тарасе, просимо.
Шевченко сміливо вийшов на середину кімната, розгорнув папірець і почав:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, —
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає...
Читання вірша все більше й більше захоплювало присутніх. А Кукольник червонів дедалі дужче.
...Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кияув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, —
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Шевченко зробив паузу, розгортаючи другий папірець. Тим часом обізвався Кукольник:
— Панове! Я не визнаю такої поезії! Що це за вирази — “ватагу пройдисвіта водив за собою”? Так можна дійти до того, що поети почнуть вихваляти... е... розбійників... Пробачте, панове, така поезія... Це шкідливо і небезпечно... Навіть обурливо. Я сам навчався в Ніжині, розумію малоросійське наріччя. Скажу, що в ньому є багато незрозумілого.
— Просимо Тараса продовжувати, — гукнув Штернберг.
— Просимо, просимо, — обізвалися інші. Але Шевченко мовчав, зібгавши папірець у жмені. Очі його налилися гнівом.
— Панове! Прошу пробачення. Я обіцяв бути в театрі, тому змушений залишити дорогих друзів. — Кукольник встав із-за столу, взяв свій чорний високий циліндр, розкланявся, не глянувши в бік Шевченка.
— Несторе Васильовичу! — кинувся до нього Гребінка. — Просимо ще побути з нами... Як же це так? Ще ж не їли смаженого, не допили...
— Не можу! Мушу завітати в театр... До побачення, панове! — Виходячи, Кукольник повторював: — Обурливо і небезпечно... Навіть підозріло. Якесь вільнодумство.
З місця зірвався Штернберг, вхопив пляшку з недопитим токайським, підбіг до дверей і гукнув Кукольнику:
— Несторе Васильовичу! Ваше токайське залишилось недопите! Візьміть!..
Жарт викликав усмішки, а Мокрицький додав:
— Вася! Долий пляшку квасом, заткни і віднеси в театр. Хай доп'є Нестор Васильович або залишить для подібних до себе нащадків!
— Нема кращого, як наша вишнівка, — промовив Остроградський і підніс повну чарку Тарасові, який все ще стояв серед кімнати у тій самій позі.
Підійшов до Тараса і Срезневський.
— Ви насправді поет, — заговорив він, — ваш вірш схвилював мене. Дозвольте передати вам подарунок.
Срезневський розгорнув рушничок, вишиваний кетягами калини і чорними листочками.
— Іван Петрович Котляревський, коли я востаннє зустрічався з ним, просив передати поетові, який гідний буде

читати