Завантажити

знайшов себе вдруге. В мою душу вливається ваш спів, як колись...
Щирість розмов, приязнь гостей дуже схвилювали Івана Петровича. Він зняв із стіни рушничок, вишиваний червоною калиною з чорними листочками, і підніс його Срезневському.
— Яка чудова річ! Вишито давніми полтавськими узорами. Це коштовний рушничок...
— У цьому рушничкові зібрані почуття і страждання жінки.
— Я заздрю цій жінці, — збентежено обізвалася артистка.
— Ви заздрите стражданням людини?
— Так... Коли вони варті уваги поета.
Звертаючись до Срезневського, Іван Петрович продовжував:
— Ви, Ізмаїле Івановичу, людина молода, але зуміли об'єднати навколо себе гурток літераторів... Ви обов'язково зустрінетесь і з тим невідомим поетом, якому я хотів би потиснути руку. Прошу вас — передайте йому цей рушничок. А з ним передайте й найсердечніші почуття.
— Хіба можна передавати так почуття? — запитала Преженковська.
— Це почуття не звичайні, а ті, що їм розкривають свої обійми цілі віки...
— Звичайно, що за почуттями ідуть і обійми, — жартувала Преженковська.
— В тих, зібраних у простій вишивці, почуттях я уявляю великий зміст. То безсмертя народного генія. Ці перлини духовного життя зібрані і в слові, і в пісні, і вкраплені в подібних вишиваних кетягах калини.
Беручи рушничок, Ізмаїл Іванович потис Котляревському руку.
Преженковська поклала йому руку на плече так, як дозволяла собі колись.
— Рідні мої, дорогі мої, — повторював Іван Петрович. — Ви стільки принесли несподіваної радості.
Якесь особливе тепло полилося від тієї руки, тепло, що його вловлює людина в промінні перед тим, як сонце має пірнути за обрій. Тепло, що не стільки зігріває тіло, як пестить душу.
Відчуваючи владу над своїми співбесідниками, Преженковська заговорила:
— Пригадуєте вечір після вистави, коли ми зробили, нічну прогулянку до Ворскли?
— Пригадую, як сьогодні...
— То й сьогодні можемо поновити ті ж незабутні хвилини... В хаті нам тісно, бо стільки вражень, що просяться вони на простори... Підемо туди, де справді віють вітри...
Коли вийшли з будинку, тепла липнева ніч трепетно огорнула їх подихом рути-м'яти.
— Спасибі тобі, — обізвався Котляревський, — що ти принесла пісні моєї молодості, повернула мені вже забуту казку... Заради цього хочеться ще жити... Я заздрю прийдешнім поетам, які ще складатимуть сотні, тисячі пісень, прославлятимуть у них усе прекрасне...
— Іване Петровичу, — зауважив Срезневський, — якби ви прочитали таку лекцію нашим студентам у Харкові, вони б вас на руках носили...
— Ні! Я не хочу, щоб Івана Петровича носили студенти на руках... Хай краще він літає на крилах моєї пісні... — В голосі Преженковської бриніла самовпевненість гордої жінки.
— Жартівнице моя непоправна!..
Перед спуском з гори до Ворскли зупинилися. Чорним силуетом на супротивній горі маячіли мовчазні примари монастиря, а довкола урочисто-таємничо ніч розкривала свої обійми.
Небо побляклою смугою благословляло народження ранку. Здавалося, ніби вперше над землею мало зійти сонце. Та ось поривчастий вітер захитав верхів'я тополь. З півночі налягла хмара, почувся грім.
— Буде гроза, — зауважив Ізмаїл Іванович.
— То добре! Хай гримить! Підемо назустріч грозі! — не вгавала співачка, — Хай віють вітри нескінченної пісні!
— Я, як романтик, не відстану від вас! — погодився Ізмаїл Іванович.
— А ви, Іване Петровичу? — Таня пригорнулася до нього.
— Я давно звик мандрувати разом із своїм Енеєм, незважаючи на бурі й грози! — мовив Іван Петрович. — Таня пригорнулася ще міцніше... — Ти принесла тиху радість, щоб незаповнене щастям серце проспівало лебедину пісню...
Вихрясті невблаганні хмари неслися в шаленому танку, за ними обзивалися і наростали громовиці. Тоді здавалося, ніби виринали з морської хвилі човни з ватагою завзятого, нескоримого Енея. Потім ховала в собі все темрява. Блискавка роздирала її, пускаючи на землю сині стріли. Хотілося, щоб ще й ще блискавка осявала небо, рідних мандрівників, щоб вони ще повернулися з далеких доріг, зазнаючи нових пригод, і щоб ще раз їхній ватажок спустився у пекло й повернувся загартований та мудрий.
Хай мандрівники вирушають у нові походи, хай з'явиться новий ватажок. Може, він поведе шляхами, якими ходив шукати правду Семен Битий і безталанна Наталка прагнула добути щастя, як зеленого розмаю. Може, розкриються перед ними неозорі простори, плекані в мріях.
Чимраз ширше освітлювалося блискавками небо, вповивався грозами ранок над скаламученими широкими плесами Ворскли...
 
ЕПІЛОГ
Перед тим як виїхати в слов'янські країни для вивчення мов і літератури, Ізмаїл Іванович Срезневський пізньої осені 1838 року прибув з Харкова у Петербург. Насамперед він завітав до давнього приятеля Михайла Васильовича Остроградського, привіз сумну звістку про недавню кончину Івана

читати