Завантажити

картини, випливали улюблені в мріях троянці. Вони несли по латинській землі свої звичаї і молоду силу...
 
25
З учнями зустрічався Іван Петрович не тільки в школі. Часто надвечір вони приходили до його будинку, приносили радість, цікаві вигадки.
Можна було попустувати на просторім соборнім майдані або подивитися з гори на Ворсклу і далекі простори кучерявої Полтавщини.
Одного разу, коли схилилося надвечір сонце над Буланівським лісом, прийшли учні і принесли з собою аж дві несподівані вигадки. Перша вигадка — невеликий візок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось крутив круглий обідок. Друга — удосконалений паперовий змій, який од вітру високо здіймався, підтримуваний розпростертими паперовими крильми.
— Це ми самі вигадали, — доповів Мишко Остроградський.
— Добре. Завжди треба щось цікаве вигадувати. Хлопці розважались, а Іван Петрович сів на східцях рундучка. Навколо нього збилися хлопці.
— От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сісти в неї і полетіти аж до хмар, — мріяв Мишко.
— То не можна, — говорили інші.
— Чому не можна?
— Перекинешся!
— А коли добре обчислити...
— Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе.
— Скажіть, Іване Петровичу, чи допоможе тут обчислення?
— Обчислення — то велике діло... А знайте, хлопці, уже є такі знаряддя, що дають змогу людині літати в повітрі.
— Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, — кинув Мишко.
— Як же то літають?
— Такі є повітряні кулі. Наповнюють кулю газом воднем, який значно легший за повітря. Тому така куля підіймається вгору і тягне за собою корзину, в якій сидять люди... Недавно в Петербурзі один учений на такій кулі піднявся в повітрі на височінь до трьох верст!
— Ого! То аж за хмари?
— Так можна до зірок долетіти, — радів Мишко.
— Не долетиш... Гріх... Бог громом уб'є, — нерішуче обізвався один.
— Будуть часи, коли наука сягне і до зірок, — пояснював Іван Петрович. — Зірки — то ж такі великі кулі, як і наша Земля.
Вже сонце заховалося за лісом, сутеніло. Хлопці почали спостерігати, як поволі з'являються зорі на небі.
— От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравіша буває або звечора, або вранці. Треба ловити зором і Меркурія. Він теж пишається серед зірок на початку вечора або вранці. А згодом доберемося і до Марса...
Хлопці уважно слухали, спостерігали за зірками.
— Ну скажіть, чого воно так? — порушив зачаровану мовчанку Мишко.
— Як?
— Та так — цікаво...
— Ех, соколята мої! Вам би тільки крила!
— Та й що? — запитав один.
— Що... Полетіли б до планети! — аж вигукнув захоплено Мишко.
— А як зірвешся?
— Не зірвуся. Обчислити тільки треба, на те й математика! От що скажу!
В цей час унизу під горою шляхом скрипіли чумацькі вози. Мишко гукнув:
— Ей, чумаки! Швидко ми випередимо ваших волів! Але ніхто не відгукнувся з чумаків. Тільки чулося скрич піння возів.
— Правда ж, Іване Петровичу, ми випередимо чумаків? Вигадаємо такі повозки, що швидко бігатимуть і літатимуть, — не вгавав Мишко.
— Чумаків швидко випередимо. Це так. А от чумацька пісня завжди житиме з нами, — відповів Іван Петрович. — Послухайте, скільки в тій пісні і скарги на чумацьку долю, і розлогої волі. Десь серед широких степових просторів народилася і сповивалася, мов у колисці, та пісня!
Всі притихли, прислухалися до чумацького співу, і здавався він таким просторим, як зорями гаптоване небо.
— А на березі чумаки розпалили вогнище!
— Коли в темряві горить вогнище, то так, ніби якась казка, — додав Мишко.
— Про вогонь багато є казок, — зауважив Іван Петрович.
— Розкажіть нам...
— У давнину люди навіть вірували у вогонь, як у чарівну силу, як у бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в її житті. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за вогонь. От і склалася така казка-легенда про Прометея. Це був мужній, нескоримий перед богами велетень.
— Тоді, мабуть, був тільки бог-отець та бог-син, а бога-духа ще не було?
Хлопці засміялися. Посміхнувся й Іван Петрович, заговорив знову:
— То було в стародавній Греції. Богами там були .вигадані народом різні казкові велетні, вродливі люди... Аполлон, Венера та інші... Слухайте далі... Одного разу розгнівався на людей найстарший бог Зевес і забрав у них во“ гонь. Залишилися люди без вогню у пітьмі. Заступився за людей Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнівався бог і звелів прикувати Прометея до скелі. Кожен день посилав орла викльовувати серце Прометеєві. Але за ніч серце знову виростало, і Прометей не вмирав... Минуло багато років, знайшлися такі сміливці, що вбили того орла і звільнили Прометея.
— А він живий і тепер?
— То ж у казці, — зауважив Мишко.
— Є й у казці правда, — додав Іван

читати