Завантажити

говориш, хвилює читачів сама по собі.
— Ти журналіст і хотів би, щоб роман прозвучав, як легка сенсація, без заглиблення в складні ситуації життя.
— Не треба переповнювати роман різними там ситуаціями... Я журналіст і буду тобі в кожному листі нагадувати про закінчення роману.
— Можна й не нагадувати. Образ героїні я вигріваю біля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнішого осмислення. Письменник повинен не тільки показувати причини трагедії своїх героїв, а й прозирати в майбутнє, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному житті.
— Раджу тобі при кожній нагоді дивитися гру Заньковецької. Вона безподобно відтворює на сцені трагедію жінок.
— З Марією Костянтинівною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкриває душу жінки в трагічних ситуаціях. Та не тільки гра Заньковецької. Багато є невідомих, невиявлених талантів, що їх кидає життя у вир, а може, штовхає на саме дно, на вулицю. Гинуть яскраві індивідуальності.
— Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись під час земського з'їзду слухали її. Не забув?
— Ні... Не забуваю і не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакінчення роману “Повія”. Закінчити роман лише трагедією, загибеллю героїні — цього замало. Таких романів досить уже написано. Скільки в нашій літературі пройшло трагічних жіночих образів! Скільки вони пронесли в своїй душі народних страждань, негоді Час по-новому розкрити завіси суспільного життя, за якими проходять шукачі щастя, показати, куди ведуть їхні шукання... Для мене проститутка — це не посміховище і глум, не тільки наш сором, а й наш біль, наша соціальна трагедія. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мої почуття і роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... — Панас Якович звівся, почав ходити по кімнаті. Далі спокійніше повів розмову. — Останній час я об'їздив повіти нашої губернії. Багато бачив несподіваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежі поміщицьких маєтків, там сталися вбивства, зчинилися селянські бунти. А такі добродійні люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надії на земство. В романі я хочу показати всю земську неміч...
— А на кого покладатися? На губернатора хіба? Їздив і я нещодавно в Костянтиноградський повіт як журналіст. Там виникли заколоти. В одному селі довелося військом втихомирювати заколотників, які вимагали землі. Селяни не скорилися навіть перед військом. “Надходить слушний час!” — гукали нескоримі. Прибув туди сам губернатор Татіщев. Не вплинула на селян ні його імпозантна зовнішність з довжелезними вусами, ні грубезний владний голос. Губернатор наказав відбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим і катувати різками. Екзекуцію провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавлені лави і мовчки підіймалися, наче відбували повинність. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очі їх горіли вогнем гніву, готового розлитися помстою. Губернатор сидів, закручував свої вуса, посміхався так, мовби він нагороджував благодійністю селян. А повертався так урочисто, задоволене, ніби виконав важливу державну справу...
— Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: “Народ замучений мовчить...”
— Мовчить, бо що ж робити?
— Робити є що. “Розкуються незабаром заковані люди, настане суд!” — Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусідній кімнаті. Тихіше звернувся до Горленка. — Прошу не розповідати про цю прикрість у присутності Олександри Михайлівни. Це ж події відбулися недалеко від Карлівки, з якою в'яжуть її спогади дитинства...
До вітальні зайшла Олександра Михайлівна.
— Вітя нагулявся і заснув, — лагідно мовила. — Залишила біля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе?
— Нічого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовляємо про те, чим увійде в історію цей 1892 рік...
— Чим же? Народженням нашого Віктора.
— Правильно. Це подія! — приязно посміхався Гор-ленко.
Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сіни і незабаром повернувся з двома гостями. Середній на зріст чоловік з розкошланим цупким темним волоссям на голові, увійшовши до вітальні, вклонився. Він тримав у руці мармуровий бюст Чайковського. З приємною усмішкою, що найвиразніше вигравала в його примружених очах, він підійшов до Олександри Михайлівни і подарував їй бюст композитора.
— Цей подарунок мені до душі, — мовила Олександра.
— Це наш скульптор. Леонід Володимирович Позен, — відрекомендував Панас Якович.
— Виходить, що й серед юристів бувають митці, — докинув жартома Горленко.
— Леонід Володимирович прославив себе більше в скульптурі, ніж у юриспруденції, — пояснив Панас Якович. — А цього бурлаку всі знаєте? Натхненник опішнянських майстрів полив'яних виробів!
— О, рада вас бачити, Вікторе Івановичу, — Олександра Михайлівна ступила назустріч до Василенка. Він подарував їй розмальований квітами полив'яний глечик. —

читати