Завантажити

там не схиляє її Панас Мирний — визнаний український письменник, — запитливо поглянув Іван Якович на брата.
— Для чого вся ця комедія?
— Ні, не комедія! Драма! Навіть трагедія! А її треба грати... Цьому зобов'язує становище нашої літератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досі. Ми добилися деяких поступок... Добилися різними шляхами. Часом схиляли свої горді голови. Така наша доля. За спиною владарів ти можеш конспірувати ім'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час.
— Це все не мириться з моїми принципами.
— Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
— Я не такий уже й мирний...
— Всі ми можемо чесно сказати:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою...
— Йшли... Але не одним шляхом, — Панас болісно поглянув на брата. — Ми з тобою брати, але, здається, шляхи наші різняться.
— Нічого, вони зійдуться. Прийде час.
— А може, ще більше розійдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б він дав раду?
— Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у літературі, а становище статського радника використати для побічних впливів на товстолобих властителів. — Іван Якович замовк, а далі тихіше додав: — Драгоманов цього року дістав кафедру в столичному болгарському університеті
— Михайло Петрович у Софії?
— Так. Віддає свій хист, знання і розум болгарському народові.
— Пригадую слова нашого Старицького: “І хуртовиною розкидана отара”. Розкидано нас по всіх усюдах... — взявся за голову Панас Якович. — Що робити? Що робити?
— Це питання ніколи не знімалося і завжди постає перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпіти...
— Ні, не терпіти, а боротися! Боротися словом! Боротися діями! Діями!
— Діяльних народників запровадили в Сибір, та на ешафот...
— Є шляхи іншої боротьби... Досвід народників навчає шукати їх... Підіймається робоча сила!
— Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я відстав від молоді. Признаюся, що тобі заздрю. В тобі письменник переміг чиновника... Я не досяг цієї перемоги. Літератор під псевдонімом Івана Білика змагається з чиновником Іваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашої спільної справи, а зараз...
— А зараз все-таки порадь мені...
— Раджу одягати найаристократичніше вбрання з орденами...
— То цяцьки для віслюків дворянської породи. Ти радиш чорта не гнівити і богові догодити?
— Все це умовне, коли ми залежні від умовностей. А зрештою вір більше власним очам, ніж стороннім речам. Ти письменник-психолог.
— У цьому й біда моя. Хочеться не тільки заглядати в душі своїх героїв, а й власною не кривити.
— Мабуть, через те ти довго й не женився?
— Це вразливе для мене питання, і до нього я не дозволяю нікому торкатися. У кожного є свої сердечні виразки.
— Розумію тебе, брате, і ладен гоїти твої виразки.
— Якби ж то їх загоїти, — Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволі почав лагодити та приміряти на голову чорний циліндр. Поклав на стіл свої ордени.
 
* * *
А наступного дня до будинку підкотив розкішний, пофарбований чорним лаком екіпаж.
Незабаром через місто мчали коні як змії. В трьох екіпажах сиділи святково одягнені люди. На першому — поруч з Панасом Яковичем, наряджена в біле вінчальне вбрання, Олександра Михайлівна. В другому — Анна Осипівна з Іваном Рудченком. У третьому — Панасові друзі — Єдлічка, Василенко.
Вихором промчали на Поділ. На площі, заповненій переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу проїхати екіпажам.
Край дороги почулась гра на скрипці, а жіночий голос сумно виводив пісню. Панас Якович пізнав той голос.
— Стій! — гукнув він кучеру і зійшов з екіпажа. За ним Єдлічка.
Наблизились до скрипаля. Впізнали в особі старого сліпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор — автор музики до “Заповіту” Гордій Гладкий.
— Ось куди занесла доля співця, — тихо обізвався Єдлічка. Але Панас всю свою увагу зосередив на співачці. У виснаженому обличчі, у великих очах пізнавав утому і згасаючу молодість. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пісня Галі, а скиглінням чайки за гніздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденів ніби засліпив очі, і вона закрила лице трепетними руками.
Сліпий музикант обірвав гру на скрипці, поводячи незрячими очима, наче відчув якусь несподівану тривогу.
— Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пісню відібрати? Пограбувати нашу надію?
— Ні! — зірвалося з уст Єдлічки.
— Щось ніби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, — сліпі очі музиканта набули одчайдушного вигляду.
Зійшла з екіпажа і Олександра Михайлівна. Галя зняла з лиця долоні і вп'ялася поглядом у вінчальне вбрання

читати