Завантажити

Повість
 
ЧАСТИНА ПЕРША
ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ
Шумлять старезні дуби... Грізною сторожею стоять вони по шляхах до палаців Кочубеїв, Ґалаґанів, Скоропадських. Шумлять, ніби марять столітні сни про долю краю. Вітер виграє шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрібних птахів. Горлиця ненароком промайне сіро-голубою стрічкою і щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить крізь віти, міцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гілку, чекаючи облоги присмерків, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам і тривогу обшарпаним бідняцьким оселям. А коли ранок осміхнеться полиневою росою, щезає десь пугач, ховаючись у козацьких руїнах, щоб дати привілля розбійникові яструбу полювати на пустотливу горлицю.
Понуро шумлять старезні дуби Полтавщини, шепочучи казки-билиці... Хто гомін той збагне і наповнить душу живлющою снагою? Хто думи свої увіллє в те шумовиння, як ото вливають медовий хміль у срібний келих?
Дуби шумлять, а від них стеляться биті шляхи. Ой три шляхи широкії, куди поведе ними доля невгамовного мандрівника? На яку колію ступить його нога, щоб дійти туди, де плекана мрія снує надії голубі?
Таємниче сріблострунним передзвоном виграють дуби, віщуючи путь-доріженьку...
Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу безжурність і втіху. А потім перебирав у кімнаті папери, відкладаючи значніші, а решту бгав та та в пічку. Кинув глузливий погляд на напис: “Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы”...
— Смійся, колезький реєстраторе Панасе Яковичу Рудченко! — тихо шепотіли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столі. Звідти виглянуло молоде, блідувате, заросле чорною борідкою обличчя. Темні очі пронизливо дивились, ніби докірливо промовляли. Пригадав, як одна відвідувачка в миргородському казначействі відшукувала його — помічника бухгалтера — і запитувала: “Скажіть будьте ласкаві, де той сидить, що в нього очі говорять...”
Говорять... Кому і що вони говорять? Рука потяглася до щоденників. Ось вони — свідки хвилювань, тривоги й роздумів. Читав написане:
“Пригадалася моя служба і в Гадячі, і в Прилуці, і тута. Невесело, і як невеселої — зробилося на душі, — наче камінь хто звалив на хилі груди. Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом і начальник знічев'я налає тебе — і то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хліба їсти... Серце моє наливалося вогнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське! Чим я тобі вимещу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Нічим? Ні, я виставлю тебе на показ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування чоловічої совісті”.
Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гіркотну долю безталанної жінки. Не хотів вимовити її ім'я. Не міг його вимовити так, як раніше, при зустрічах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж чиновницьке життя, безглузде, підлегле, та ще й темрява відірвали її, непорочну, від рідного дому, повели десь у велике місто. А там що? Може, зустріну, перевівшись туди на роботу... Очевидно, зустріну... Мушу зустріти! Як у пісні, у казці, а знайду її. А коли ні, то опишу її долю, несподівану молодість.
“Музо моя — госте одинокої душі! Не покидай мене, поки я не викончу моєї Галі як слід... Вона покірна дитина твоя, люби ж її і грій, доколи ще б'ється кров у моєму серці!.. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата — пустка, люди — бездушні трупи людей... Я язик собі вирву, коли він, стілько літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушні трупи не урвався світ правди і любові... 1870 рік...”
Хоч уже минув цілий рік, як записав ці слова, але вони не втрачали гостроти, звучали ще вразливіше, коли готувався до подорожі.
Уважно переглядав і складав речі, готував їх у дорогу. Здавалося, до них торкалася тепла дівоча рука, а сині, аж чорні, очі сміялись і проймалися тугою. Наче чув її запашний голос, що відгомоном лягав у серці, коли виводила стиха: “Ой три шляхи широкії докупи зійшлися”. Ніби віщувала розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, відгонив сон.
Ранком залишив рідний Миргород, сонливі кривулясті вулиці, порослі бур'янами, прибиті пилюгою. Але не залишав породжених тут мрій — ніс їх з собою в широкий невідомий світ.
Біля порога стояла бричка. На ній небагато речей, валізка з паперами й гітара — розважальниця гіркої самоти.
Прощай, рідна Миргородщино, прощай, хатино, в якій колись мати сповивала, випрошуючи в долі піснею колисковою й теплою сльозою щастя для сина. Прощай, недоспівана пісне юності — постійна супутнице роздумів і хвилювань. Прощайте, росяні бережечки Хоролу, виміряні босоніж аж до лугових просторів, щедро повитих лілово-рожевою материнкою, золотаво-чубатими козельцями, буйноквітним звіробоєм, похилою кульбабою, густолистою шавлією. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцінніший скарб, пахощі трав та яблуневих садів, а

читати