Завантажити

з ними — радощі й скорботу, щоб не розставатися на незвіданих шляхах тривожної юності.
— Пора вирушати, — гомонів фурман, натягаючи кобеняк, — щоб в обідню пору доїхати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осінні дні куці, що й за хвоста не втримаєш. Погода непевна, піде дощ, то поповземо, як рак на мілині.
Заскрипіли колеса, ронячи прощальні зойки. Фурман цьвохнув батогом, поглянув на схід, де сонце поволі відділялось од посірілої землі, сором'язливо зазираючи до миргородської калюжі, прославленої з давніх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав до повстання проти шляхти.
На каламутній хвилі заґелґотали гуси. їм байдуже, що чверть століття минуло відтоді, як химерний земляк записав: “Тепер Миргород зовсім не те. Будови інші; калюжа серед міста давно вже висохла, і всі сановники — суддя, підсудок і городничий — люди поважні і благонамірені”.
Сплеснув дужим крилом гусак на березі, занурюючись у воду. Здавалося, радів з того, що калюжа таки не висохла. А до сановників міста йому байдуже. Піднявши гордовито сизу голову на довгій шиї, поплив від берега, ніби бундючився з того, що навіть гегелівський Іван Никифорович назвав гусаком колись свого земляка Івана Івановича.
По задумливому обличчі юнака ковзнула усмішка й застигла у великих очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому березі, кидаючи черепками, щоб “перевезти бабу” через калюжу.
За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухів грати в ковіньки, навчався у них співати й примовляти, гніватись і радіти. Тоді здиралися на високу бурту, звідки видно місто з церковними банями й садами.
А навколо слалися неосяжні степові простори, залляті бризками сонця. Ніби вчуваються хлоп'ячі вигукування:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко.
Бо татари йдуть,
Тебе заріжуть,
Твоїх діток заберуть!
Тоді й овечата прислухались до дітвори, збившись у гурт, ніби справді лякалися лихої татарви, а ромен-зілля нахиляло свої стебельця до землі, чекаючи якоїсь несподіванки. Ставало тихо, хоч мак сій. І чутно було, як сонце бринить на струнах: д-дзі-інь, д-дз-зі-і-інь...
З бурти видно Чумацький шлях. Іноді поволі посунуть ним заярмлені круторогі і зариплять вози. А буває, по шляху поженуть арештантів. Женуть у той будинок, що здалеку вишкірився ґратами. Тоді й сонце переставало дзвеніти на своїх проміннях-струнах. На спохмурніле обличчя лягла тінь задуми...
— Чи далеко вже заїхали?
— Скоро виїдемо на Сорочинський шлях. Ось уже й Псляні затоки видно. Коней треба напоїти, — цьвохнув батогом.
Коні побігли. Та недовго трюхикали. Піски та вибої затримували рух. Колеса скиглили, залишаючи слід у коли, що одноманітною смугою стелилась у минуле. А попереду що?
В Гадячі треба попрощатися з батьками, зустрітися з братом Іваном, що прибув погостити з Києва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.
Біля плеса фурман зупинив коней.
— Хай трохи перепочинуть, щоб спітнілими не напувати, — зліз з брички, підійшов до берега.
За ним і Панас. На березі шелестів очерет, нагинаючись до пожовклої осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовкові коси, зазираючи в тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспівану пісню коханої дівчини.
Фурман напоїв коней. Поїхали. Сполохані чайки заскиглили, розносячи над плесом тиху журу.
— Хотів би ще почути якусь казку. Ви добре розповідаєте, — звернувся Панас до фурмана.
— З казками та піснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з вітром розмовляти. Але треба поспішати, бо сьогоднішній четвер тісно упирається в п'ятницю... Но-о-о, ледачі!
Послався шлях крізь чагарники, забарвлені осінньою позолотою. Незабаром показалися Сорочинці. Залишки земляного валу, якоїсь древньої руїни говорили, що тут з давніх-давен таборилися люди й століттями змагалася воля з неволею. Може, ті руїни залишились ще від панів польських, підвладних Ієремії Вишневецькому, що тримав у своїх магнатських руках великі маєтності по всій Полтавщині, доки не змела їх козацька хурдига.
Вузькі сорочинські вулиці, ніби від древності, повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась зачарована брама — у всій величі красувалася кам'яна Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лівобережної України Данилом Апостолом. Власне, збудована умільцями Полтавщини — каменярами, різьбярами, мулярами. Зір приваблює пластика фасадів, декоративна майстерність ліплення, химерна різьба дверей, кольорова гра вітражів. Українське барокко. Слава трудівничим рукам полтавських умільців!
Роздоріжжями поїхали, залишивши Сорочинці... Несподівано рвонув вітер, засвистів, б'ючись об придорожній покошланий тонконіг та поруділі куделиці буркунів. Наповнений сивизною простір розкришила блискавка.
— Коли б скоріше до тих хуторів доїхати. Там є корчма, — фурман показав пужалном і

читати