Завантажити

тривожно поглянув на північ, звідки насовувалась темна хмара. — Но-о-о, ледачі!
— Байдуже, — спокійно відповів Панас. У голосі чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми.
Та ось ніби велетенський казковий дракон розпростер чорні крила, обіймаючи ними півнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобій з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завісою кутався обрій, заслоняючи шлях.
— Но-о-о, ледачі!
— Не поспішай... Вперше серед степу бачу такі змагання неба з землею, — Панас аж звівся на бричці, оглядаючи затьмарений небосхил.
Не встигли доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожніх.
У корчмі порозвішували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горілкою. За столом куняли якісь підпилі чоловіки, не скидаючи з себе свиток та вогких сіряків.
Один кремезний з виду, літній чоловік роздягнувся, латав сорочку та зашивав дірки на смугастих штанях, бурмочучи:
— Оце такі бурлацькі заробітки...
— Латай, може, й долю свою драну залатаєш, — відповів сивоголовий, з запалими очима чоловік.
— Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
— Досить того, що наші діти та жінки плачуть.
— Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька сліз позичати, а своїх не вистачає.
— Плакати, то однак, що дурному з гори бігти, — блиснув очима той, що латав сорочку. — Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькі святі. Ті сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусіди попросимо на латку, — з прихованою посмішкою глянув на завіталих подорожніх, примруживши око.
Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман відвернувся, знизавши плечима.
— Латані сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вільні за царським маніфестом, то на старі латки нашиваємо ще й нові...
— Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графської землі, то, може, й сорочку б мали нову...
— Пошматуєш... Хочеш закабалити себе і своїх дітей та внуків, то бери кілька десятинок землі в Гудовича і сплачуй за неї протягом сорока дев'яти років. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
— Не дешевше віддає на викуп і пан Ґалаґан. Дарма, що кажуть, він козацького роду.
— Від того роду дочекалися гіркого плоду.
— Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
— А де той слушний час?
— Запитай вітра в полі.
— Та ще й потихеньку, щоб хто не підслухав, бо спина буде бита.
— Нема долі, і слушного часу не дочекаємося, — понуро загули сіряки.
— А докіль треба голодну нашу волю чимось підживлювати...
— Чаркою горілки...
— Не допоможе...
Чоловіки перезирнулися, криючи якісь таємниці в гірких усмішках.
Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмові шматки недожуреної журби, невиплаканих страждань, недосміяно-го гіркого сміху, недомовлених проклять. То розмовляли люди невільної праці, сини степового простору і бідності. Ніч своїми широкими обіймами укривала їх у цій похилій придорожній корчмі. Поволі розмови уривались, канули в сірих сутінках.
Чадив каганець, гойдаючи примарні тіні. Ніби козак Голота, посвоячившись з сатаною, шукає роздолля, рветься на волю з похилої корчми...
Фурман ліг спати на долівці. Корчмар запропонував Панасові ослінчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увібрала в себе всі корчмарські пахощі разом з вологою.
— Ні, я пересиджу до ранку, — відповів Панас, примостившись на ослінчику.
Ніч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотів, то затихав дощ за вікнами. Жебоніли струмочки, а за ними снувалася каламуть роздумів, хвилюючих вражень, перемагаючи дрімоту. Розвихрені тіні негоди відміряли тривожні хвилини.
Під ранок дощ ущух. Закліпали зволожені вранішні зорі Сонце, не виринаючи з-за обрію, чекало золотаво-багряним віялом проміння по верхів'ях дерев, ніби довідувалось, чи можна спокійно визирнути на обважнілу, зволожену землю. Ночівники-нетяги один по одному зникли з корчми...
Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюці, колихаючись по розмитих вибоїнах. Благословляючи народження дня, забриніли на променевих струнах стрижі. Над чорною ріллею поважно попливли в сизому повітрі граки. Під склепінням прозорого неба кожна жива істота почала славити життя. Хотілося обіймати зриму далеч, збагнути осінні кольори лісу, до якого наблизилась бричка.
Ніби виринули з лісу — стали на дорозі чотири чоловіки. З ними кудлатий собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бік, оглянувся на Панаса. Той прочитав у його погляді щось непевне.
— Но-о-о! З дороги тамі Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед сповіддю, — пробував пожартувати фурман, приховуючи острах.
Але чоловіки, як кам'яні ідоли, стояли на дорозі, не зрушили з колії. Найкремезніший схопив коней за вудила.
— Стій! — владно зупинив подорожніх. Пес загарчав, показавши зуби. Панас пізнав

читати