Завантажити

очеретяну постіль. Вдалині бентежно спалахнула заграва, вкриваючи червонястими брижами задрімалі хвилі.
— Либонь, пожежа в маєтку Ґалаґанів? — звівся, вдивляючись, Іван.
— То горить земська всесословність, — посміхнувся Панас. — А може, вигріває своє убоге нутро голодна воля? Такі вогненні барви нашої історії.
 
* * *
Панас залишався в Гадячі і по від'їзді брата. Гостював у батьків, дарував їм утіху, працюючи в садку. Розчищав доріжки, підрізував дерева. Ходив до Гадяцького повітового училища, згадуючи навчання в ньому. Одноповерховий, оббитий вітрами будинок нагонив смуток. Таким він був, напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросій Метлинський.
Зайти в школу не наважувався. З вулиці пізнав і клас, і парту, на якій сидів, добуваючи незначну освіту, щоб з нею вирушити по шляху службового життя, заповіданого батьком. Братові Іванові пощастило навчатися в університеті, а він ось застряв на канцелярській та бухгалтерській роботі...
Закінчились уроки. Галасливою юрбою підлітки вивалились на вулицю. Коли школа спустіла, Панас Якович увійшов у розчинені двері, зустрів сторожа, який, зобачивши сріблясті ґудзики на одязі відвідувача, вклонився.
— До пана директора? — запитав. — Їх благородіє вже пішли... Нема нікого в школі.
— Добре... Я сам погляну...
— То, значить, ви будете паном левізором? Заходьте, а я побіжу до директора повідомлю.
— Не треба...
— То як хочете. В мене все порядком. Не підметено. На це не зважайте. Віники забрала директорова служниця. Так наказали пані директорша. А нових я ще не нав'язав...
Ще щось розповідав сторож, але Панас Якович не слухав. Увійшов у клас. Пригадав, з яким благоговінням десять років тому переступав цей поріг. Пізнав свою колишню парту, сів на давно насиджене місце.
Сторож заглянув, знизав плечима і, прикриваючи двері класу, промовив:
— Сказано, левізор...
Висів той самий царський портрет, що запам'ятав його з першого дня навчання. Тоді вивішено було під ним Маніфест 19 лютого 1861 року про скасування кріпаччини. Завчали напам'ять. Висить і тепер, хоч і обсиджений мухами. Сам директор колись перевіряв знання царських прорікань. Але не кожен з учнів міг назвати всі високі титули імператора. Директор такого ставив на коліна під портретом. Пригадався випадок, коли учень збився на слові й, замість “самодержець всеросійський”, вимовив “самовержець свійський” та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор спочатку зблід, а потім побагровів, схопив за вухо, привів його до царського портрета і відшмагав бідолаху лінійкою по тому місцю, де чухався.
З нерадісними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманені голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рідного. Ой краю мій, краю пишної вроди, волелюбної пісні, запашної, як польові квіти, мови! Чиїми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходіям, ненависникам краси і волі?
Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би свої скорботи й шукання дітям. Може, виховав би чуле серце і гнівні думи, щоб сміливо глянула людина на своє минуле та задумалася про майбутнє. А це найголовніше у вихованні громадянина.
Гірко посміхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освіту в повісті “Іван Федорович Шпонька і його тітонька”.
Ще ходив до бібліотеки, заснованої на громадських засадах Драгомановим та Іваном Рудченком. Відніс туди і свої книги, привезені з Миргорода.
Якась невидима сила в'язала Панаса з цим містом чоботарів, гончарів, ковалів. Це були не тільки справжні майстри, а й дотепні розповідачі легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького — ватажка Кіндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорія Грабянку — козацького літописця.
Біля кожної корчми в Гадячі можна було зустрітися з чумаками, послухати їхніх пісень, оповідань про мандри, пригоди й тяжку долю сіроми. Панас ретельно записував усе цікаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулі до пісні, до всього, що звеличує душу, підносить її над сірою убогістю.
Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав Шевченко: “Я на сторожі коло їх поставлю слово...”
За кілька днів лагодився в дорогу. Вранці приїхав фурман. До Полтави від Гадяча верстов сто двадцять.
Тихий ранок не віщував чогось особливого. На горищі клопітливо воркотіли, прокинувшись, голуби, а на високій пожовклій осиці закаркали ворони. У тому карканні наче крилося якесь віщування. Так стародавній Див сіяв тривогу, обзивався до князя Ігоря, коли той виступав у похід на половців. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена від праці мати, втираючи сльози краєчком хустини, що прикривала посивіле волосся на голові. Дарувала на щастя синові рушничок.
— Це рушничок з посагу моєї матері... Родовий рушничок. Все життя берегла його. А тепер візьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу.
— Спасибі, мамо, голубко

читати