Завантажити

футляр. — До побачення. Я непосидючий музикант.
— Так швидко залишаєте? Може, я не виявив гостинності, — ніяковів Панас Якович.
Спасибі... Я вдячний за те, що послухали мою композицію. Ходив би від хати до хати і награвав цю мелодію. До зустрічі в клубі. Приходьте!..
Залишившись на самоті, Панас Якович довго ще ходив по кімнаті, сідав до столу, пробував писати. Бринів в уяві мотив, що його почув від композитора.
 
* * *
Служба в казначействі забирала багато часу. Але він звик до бухгалтерської роботи, знаходив у ній самодисципліну й ретельно виконував обов'язки. До того ж був переконаний, що навіть крізь чиновницькі окуляри можна в рахунках, бухгалтерських книгах пізнавати навколишній світ. Тому фінансові справи вів не тільки як бухгалтер, а й як соціолог, що вивчав у цифрах нові явища економіки та політичного життя.
Коли повертався з роботи, то ніби перероджувався. Читав “Отечественные записки”, твори Островського.
Брат надсилав йому свої переклади оповідань Тургенєва та “Перегляд літературних новин”, які готував для львівського журналу “Правда”.
Довгими зимовими вечорами сидів за столом не чиновник Панас Рудченко, а письменник Панас Мирний. Нікому не признавався про своє друге прізвище. Відчув у ньому своє друге народження й прозрівання.
Іноді ходив до клубу чиновників, коли запрошував його Гордій Павлович Гладкий. Не міг не піти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордій Павлович познайомив його з двома вже літніми громадянами.
— Це мій учитель і композитор Алоїз Вячеславович Єдлічка, — Гордій Павлович повів рукою, злегка вклонившись.
— Будьмо знайомі, — Єдлічка привітно посміхнувся. В його очах проглядали лагідність і доброта. Посивіле, пухке, як шовк, волосся на голові, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибині сірих великих очей світилось натхнення.
— Ім'я композитора мені відоме, — Панас Якович тепло потиснув руку Алоїзу Вячеславовичу.
— А це наш гість, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков.
— Не називайте мене гостем у Полтаві. Тут я більше перебуваю, ніж в Одесі, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з своїми друзями, — твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитість відчувалась у його чітких рисах. Борода і вуса в міру підстрижені. Темні очі привертали увагу своїм впевненим поглядом, коли зводив їх на когось. Напівпосивіле густе волосся, поділене рівним проділом, стовбурчилось на голові.
— Чув і про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього Кирило-Мефодіївського братства, — Панас Якович дивився просто у вічі Пильчикову, ніби пізнавав щось рідне в ньому.
— То ви можете бути цікавим співбесідником, коли нагадуєте мені минуле.
Пильчиков охоче розповідав про свої зустрічі з Шевченком, Костомаровим, Кулішем, про студентську молодь.
— Тягне мене до молоді й тепер. Тому не залишаю педагогічної роботи. Одвічні юнацькі шукання чогось нового, вимріяного омолоджують і нас, літніх людей...
— Це істина, — додав Алоїз Вячеславович. — Я знаходжу багато відради як педагог, навчитель музики й співів.
— Такій благородній справі варто служити, — задумливо промовив Панас Якович. — Світ істини найбільше підвладний педагогам, якщо вони щиро віддають себе справі.
— А ви? — запитав Пильчиков.
— Я бухгалтер...
— Кожна праця благородна, коли її чесно виконувати.
— Так, але...
— Зовні я теж скорше назвав би вас педагогом...
— Так-так, — додав Єдлічка. — Відчутна інтелектуальність...
Тим часом підійшов Панасів знайомий по казначейству. Це була середніх літ людина. Гладко причесане темне волосся на круглій голові, м'язисте, опукле, добре поголене обличчя, живі карі очі, що крили в собі улесливу посмішку, говорили про спритність і самовпевненість, уміння привертати до себе увагу з першого знайомства.
— Прошу познайомитись. Це — Роман Іванович Мазевич.
— Будьмо знайомі, — очі в Мазевича забігали, наче мали вистрибнути з хитро примружених повік. Він намагався тримати себе імпозантно, вирівнюючи гладкі плечі.
— Кажуть, що має бути цікавий концерт? Нашому Тарасові присвячений? — Мазевич наголошувув на слові “нашому”.
Піднялась завіса. Полилась пристрасна, розлога мелодія, полонивши увагу слухачів:
Як умру, то поховайте…
Підхоплює увесь хор. Прокидається незбагненна своєю глибиною людська душа. Гармонійно злагодженою гамою почуттів розвихрюються в звуках слова:
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій...
У величній мелодії обзиваються гомоном віковічним —
Лани широкополі, і Дніпро, і кручі...
Чути, як “реве ревучий”, рокоче грізну пересторогу тим, хто намагається скувати його нездоланну силу. Поволі рокіт спадає, і, ніби в повені широкій, хвилею котяться заповітні веління:
І мене в сім'ї великій...
Пісня затихає. Пильчиков підводиться, аплодує. За ним встає й Панас Якович.
— Талановито...

читати