Завантажити

свого роману. Вони мене тривожать, як мої власні.
— Не чекав я, що в нашого, зовні зовсім мирного, спокійного Панаса стільки не зовсім мирних думок, — посміхнувся Іван. — Недаром я його ще в дитинстві прозвав бандурою, коли він навчався бринькати на гітарі... Тепер я перечитую Панасові літературні спроби, його намагання розповісти про людську долю, особливо про жіноче безталання, і бачу велику впертість свого брата. Спостерігаю навіть здібності.
— Так... Хай це буде моя впертість. Та не тільки впертість. Скажу вам, що я язик собі вирву і викину собакам, якщо він не заговорить так... Ех!
— От тобі й мирний, — сміялася Ольга Петрівна.
— Побажаємо Панасові не виривати язика. А коли напише щось доладне, то хай вступає в літературу під прізвищем Мирного. Згода, друзі! — докинув Старицький.
— Згода! Хай буде Мирний!
— Ще до всього мені хочеться додати, — Панас навіть звівся з лави, очі його стали глибшими, пронизливими. — Я, працюючи в суді, в інших установах, зустрічався з багатьма людьми, чув розмови, читав різні скарги. Коли я починаю роздумувати над цим усим, то ніби бачу тяжку картину, Я її навіть записав, як притчу. Ось послухайте:
“Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати — хіба засипати... Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яр, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна... Тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей у “люди”, поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися у сирій землі, понівечені, зубожені, темні — якісь каліки, а не люди, без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров'ю “славу та волю...”
— Чи не занадто сміливо й пристрасно? — посміхнувся Іван Рудченко.
— Добре, коли пристрасть наповнюється думкою, а думка єднається з пристрастю, — Панас поглянув на брата. — Такими мені здавалися і думки Івана Білика.
— Як чиновник, я Рудченко, але в мене є прізвище мислячої людини. І от ця людина — Іван Білик — теж творить, мислить... Може, не зовсім так, як ти розповів... Але мислить. Я починаю перекладати твори Тургенєва. Мають вагу тепер тільки ті письменники, що йдуть громадською соціальною тропою і соціальним поглядом озирають життя народу.
— Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярії, — додав Панас.
— І канцелярії не можуть залишатися осторонь подібних питань, — поважно вів розмову Іван Рудченко. — Скажу про свою канцелярію. Я працюю в так званій тимчасовій комісії, на яку покладено врегулювання взаємин між поміщиками й колишніми кріпаками. Комісію очолює Ґалаґан. Я, можна сказати, спеціалізувався на селянських питаннях і приходжу до висновку, що розв'язати їх нелегко. Мій шеф Ґалаґан покладає велику надію на земську реформу. Він навіть виголошує ліберальні промови, вихваляє “всесословность” земських виборів, довго і красно може говорити про “интеллектуальную деятельность”, про “народное благо” та працю, віддану на “алтарь общественного благополучия”. Ґалаґан має однодумців, які сподіваються через реформи досягти “всесловной” єдності.
— Навіть “потомки гетьмана дурного” Скоропадського виголошують промови... То все розмови, за якими криються приватні інтереси.
— Сподіваюсь, що все, про що говорив, опишеш у своїй повісті?
— Одному тяжко. Запрошую до співробітництва й тебе. Ти маєш більше життєвого досвіду, більш за мене освічений.
— Тут важать насамперед здібності, талант, — Старицький дивився на Панаса, зважуючи серйозність та переконливість сказаного ним. — Пробуй свій хист, Панасе. Ми тебе підтримаємо. Пам'ятай, що шлях літератора тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива совість, віра в ідеали... Коли подаруєш для нашого народу правдивий твір, надсилай нам. Обіцяєш?
Панас нічого не відповів, ніби засоромився, знітився. Його виручила Ольга:
— Вірю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу в своєму житті подарунок?
— Ти ж подарувала своєму Петрові Косачу доньку, — жартував Старицький.
Ольга з погордою глянула на друзів, її обличчя зашарілось, пашіло полум'ям, від чого світле волосся видавалося ще пишнішим, а в очах промайнула чарівна жіноча гідність.
— Так, подарувала, — рівним голосом почала. — Хочу, щоб моя донька була мужнішою за своїх батьків. Ми з Косачем назвали її Ларисою.
— Добре ім'я...
Тьмяно надвечірня втома обволікала Псьол. Ще щільніше до нього пригорталась Грунь, ніби стелила на ніч своєму побратимові нагріту сонцем

читати