Завантажити

думками, пішов на Монастирську гору, з якої небо здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля ніби зомліла в барвистій позолоті, заколисана тишею.
Країна прозорого неба, плідних садів, родючих нив, тихих рік і приязного сонця. Країна тяжких зітхань, жіночої скорботи, гомінких пісень і таємничого шелесту вікових дубів. Любов синів до неї увінчана тортурами... Яке серце може збагнути ці химерні контрасти, не стискаючись до болю?
Тут, на зміну древньої стоянки скіфів — скотарів та хліборобів — оселилися слов'яни, що витримували напади печенігів, половців і зазнали руйнівної навали татаро-монголів. Минали століття, й підіймалась з руїн стара Лтава, щоб розквітнути славним містом, прибравши ім'я Полтави.
Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його архітектурі читав історію міста, пізнавав у мистецькому ліпленні й різноманітності форм епоху козацького ренесансу на Україні Недаремно славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищій горі саме в роки визвольної війни українського народу проти іноземного панування. З високої, на сорок п'ять метрів, дзвіниці далеко видно Лівобережжя.
Не раз ступала на цю гору нога Івана Котляревського. Малював цей монастир Тарас Шевченко.
Широкі простори відкриваються звідси на північ, на схід і на південь. Ледь леліє в сизій імлі Ворскла, пригортаючи до своїх кучерявих берегів задумливі села й хутори. Уявлялося Панасові, що він з цієї гори побачив широкі простори світу. Вдихав повітря, наче пив джерельну воду. Відчував, як вливалася в нього нова сила й мужність. Кому віддати її?
Де знайти побратимів, щоб прямувати до високої мети, до якої лежить давно наболіла душа?
Уже сходив з гори, як його зупинив середніх років громадянин, що ніс скрипку в футлярі. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка посивіле волосся та розкуйовджені вуса надавали йому вигляд якоїсь стихійної впертості й незалежності.
— Ви не тутешня людина? — запитав приязно твердим мелодійним голосом. — Вперше зустрічаю на цій доріжці.
— Недавно став тутешнім.
— Отож... Милуєтесь красотами Полтавщини?
— Ці красоти для всіх...
— Не всі їх розуміють...
— Вам видніше, якщо ви справді музикант.
— Я лиш любитель... Граю на скрипці. Керую хором, любительським оркестром. Мене звуть Гордій Павлович Гладкий.
— А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомі, — подав руку.
Несподіваний знайомий видався говіркою привітною людиною.
— Ходжу оце на саму гору і там граю. Здається, мелодійніше звучать струни. Сиджу собі та граю. Ніби й ковила нагинається від звуків, і хмари пливуть повільніше. Вловлюю думкою навіяні вітром мотиви, а струни підхоплюють їх, народжуються звуки. Іноді сходиться молодь послухати мою гру. То для мене велика честь.
— Заздрю вам...
— Не заздріть... Я самотня людина. Оце найщиріша моя подруга, — показав на скрипку. — А ви граєте на чомусь?
— Граю на власному серці, та роздумах тяжких.
— То невловима музика... А на якомусь знарядді?
— Трохи бренькаю на гітарі.
— То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожної субот там збирається наш гурток. Граємо, співаємо. Кому що...
Розмовляючи, Гордій Павлович дійшов аж до будинку на Монастирській вулиці.
— До зустрічі в клубі...
— Прошу завітати до моєї кімнати, — роздумуючи, запросив Панас Якович.
Гордій Павлович завагався, але спокійний, доброзичливий погляд співбесідника переконав його.
— Добре... Не заперечую. До розкішних домів не заходжу, а під солом'яну стріху можна.
Увійшовши в кімнату, гість звернув увагу, що на столі лежало чимало книг. Упав у вічі “Кобзар”. Рука простяглась до нього.
— Ви читаєте Шевченка?
— Не тільки читаю, а й знаю напам'ять більшість його творів... Прошу сідати.
Гордій Павлович стояв, оглядаючи кімнату. Відтак запитав:
— Який твір Шевченка вас найбільше вражає?
— Увесь “Кобзар”, а найбільше западає в серце “Заповіт”.
— “Заповіт”? — перепитав гість. Розкрив футляр, витяг скрипку і заграв. Полились звуки, яких ще ніколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось могутнє, схоже на ридання, благаюче простору, волі. — Шкода, що не можу на скрипці передати басову партію та композицію для хору.
— Хто створив цю музику?
— Писав мотиви я, а творив народ. — Гордій Павлович грав, доспівуючи голосом:
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій...
— Ви композитор?
— Ні! Лише любитель... Музика є безсмертним даром, голосом душі. Народ, що породжує великих поетів, носить у собі й велику душу. Вона проривається в слові й музиці. — Погляд гостя замріяно лягав на струни. — Я довершую цю композицію. Приходьте, послухаєте, як виконуватиме її мій хор. У моєму бідному житті досить і цього... А далі хочу стати мандрівним скрипалем. Подругою мені буде оця голосна супутниця, — потряс скрипкою, — бо щирішої не судила доля, — звівся, заховав скрипку в

читати