Завантажити

старезні дуби. Проходив вулицями, такий звичайний, трохи згорблений, бородатий, малопомітний,
Каральні роз'їзди шастали, наводячи страх на обивателів. Зупинялися в скверах. Зголоднілі коні обгризали віття дерев, а вершники сварливо перегукувались, обтрушуючи з чобіт і щабель дорожну пилюку.
Біля вокзалу та залізничних майстерень стояли вартові, як увігнані в землю гострі палі тюремної огорожі. То — небезпека.
Шляхом конвоїри погнали арештованих. Пізнав декого з побратимів. Треба віддаля обійти, вибираючись на перехрестя. Тихо, моторошно. Думка лине слідом за арештованими, що їх погнали невідомо куди конвоїри. Уже й не видно їх. Лише вчувається потужний ритм ходи. Викрешувалися слова:
Не журіться, брати! Суд повинен прийти,
Правий суд мусе встать на землю!
Стояв, сподіваючись на умовлену зустріч. Виглядав когось, як надію, як плекану мрію. Уже й смеркло... Прислухався. Нарешті почулися кроки, а за ними виринула з пітьми постать, ніби велетень піднявся з землі. Пізнав Гната. Він ішов твердою ходою, як і тоді, коли зустрів його вперше біля яру. Панас Якович зрадів, пішов назустріч. Той кремезною рукою обняв його, взяв жмуток нелегальної літератури.
Гнівом і мужністю бриніла його розповідь:
— Дамо рішучий бій мозолястими руками, як тільки кине гасло нам комітет, — останні слова вимовив з притиском.
Тиху розмову повивали таємничим шумом дуби. Здавалося, сходяться сюди давні друзі, стають привидами навколо дубів, слухають зелений гомін, що лине від високих верховіть аж до могутнього коріння, зануреного глибоко в землю, сонцем вигріту, таку рідну, як материнське лоно. Приносить сюди свій гнів горем битий Чіпка-бунтар, дарує щедру мудрість вдумливий дід Улас, додає життєвої пристрасті Лимерівна, а багатострадна Христя несе на розсуд жіноче безталання гірке. Стоїть, повита барвінковим смутком, схиливши голову на наболілі груди.
Уже ранок почав жевріти на обрії. Десь на просторих розгонах всесвіту сонце ще барилося. Але його руху не спинять чорні демони ночі Ось воно, величне, ні з чим незрівнянне, виринає з синьої імли небокраю. Верхів'я дубів першими вловлюють його червонясте проміння. Різноголосе обізвалося птаство, єднаючись з гомоном старезних дубів. Шумлять вони, наче виводять на струнах кобзарську думу...
Впивав тривожною душею той дивний гомін життя. Стояв, зачарований барвами народжуваного дня.
Збиралися побратими на нову раду.
1968—1970
 
 

читати