Завантажити

почав перебирати струни.
Звуки обіймалися з гнучким рясновіттям, гойдаючись у сонячній позолоті. Сонце горнулося до задумливого обрію, єднаючи свої проміння з достиглими пахощами вересневого надвечір'я. Уронили з піднебесся ледве чутний клич дикі гуси. Старицький звівся, простягаючи благальне їм услід руки.
— Гуси! Гуси! Поверніться! Не відносьте на своїх крилах у безвість наших років. Верніться з ними разом. Хай ще раз упадуть на наші плечі пережиті негоди. Верніться! Благаю вас, гуси! — Він нагадував древнього сивого віщуна, що закляк у заклинальній позі. — Гуси! Гуси! Не зважаєте? То летіть на вільні простори! Несіть у майбуття наші печалі, нашу тривогу й мрії. Несіть щастя для тих, хто народжується. Хай зустрічає вас надхмарне сонце, вітайте його від нашого покоління, від нашої землі!
Замовкнувши, він ще стояв нерухомо, ніби чекав чогось, ще неопізнаного в житті. Здавалося, древня сила підіймала його на височінь того лету, щоб оглянути далі. Наче віки розкривали свої двері, з яких виходили тіні, що увінчали безсмертям ці простори. Оглядаючи їх, стояв колись на горі древній князь, своєю сивою мудрістю зважуючи пересторогу від половецьких руйнівних набігів. Виходив на цю гору козацький літописець Грабянка, щоб далі окинути зором землю й увічнити її своїми думами.
Минають дні, минають ночі, стираючи грані століть, і сходяться сюди діти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедрої душі...
Віками потомлене сонце лягло на відпочинок. Синьою киреєю земля постелила йому постіль і сама готувалася до сновидінь. Далеко за Пслом раптово спалахнула пожежа, наче хто присвічував, щоб не заблудитися в пітьмі далеких доріг.
— Горить там, де й колись, пригадую, горіло, — роздумливо мовив Панас Якович.
— Знову горить? Який жах! — Ольга Петрівна злякано дивилась, як темними звоями стелився дим.
— Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гніву! — Леся випросталась. — Продовжуйте грати, Миколо Віталійовичу!
— Я граю, коли наструнюється моя душа.
— Хай бринять натягнуті струни! В музиці ви продовжуєте сторінки мого “Вавілонського полону”.
Старицький все ще стояв у благальній застиглій позі, наче в бронзі литий. На його розкосмачених вусах повисли росисті краплинки, виграючи переливами рожевого перламутру.
Микола Віталійович гучніше вдарив по струнах. Звуки покотилися по гнучкому сріблолистю верби, викрешуючи іскри, що стелилися по зів'ялій траві.
 
* * *
Не квапився повертатися до Полтави. Службові справи затримували в Гадячі...
Як завжди, перебуваючи тут, заглянув і до колись рідної оселі Рудченків. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичів.
Коли ж виїхав уже з міста, то думками ще не розставався з ним. Просив фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомі гаї, байраки та плеса. Краєвиди викликали милі спогади. Ніби знову поверталися забуті пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучої юності.
Та поволі виривалася думка з обіймів минулого й ластівкою закружляла над рідною оселею. Старші сини десь уже в школі. А менший — з Олександрою, дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу, ніби крила якісь таємниці. І раніше помічав нервування дружини, але не міг дати ради. За останній час, особливо після губернаторського бенкету, вона виявляла розгубленість, часом впадала в мовчанку. Тоді прозорі очі вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепіано. Але кого винити в цьому? Може, справді він винен у її нервуванні? Іноді бачив її заплаканою. На запитання не відповідала або обмежувалася стислим “так”, “минеться”.
А праця по службі весь час збільшувалася, до того ж творчі задуми забирали все дозвілля. Інші чиновники справді більше віддавали часу своїм дружинам. Картав себе і забігав думкою до кобищанського будинку, хотів цього разу найтепліше зустріти дружину. Везе їй вишивані червоним та чорним подарунки. Хочеться побачити в її мрійних очах тиху радість і послухати гру на фортепіано. Роздумами скорочувався нудний шлях...
Ось і Полтава. Сутінками крилися вулиці, коли прибув до власного дому. На порозі зустріла няня. З виду побачив — щось сталося.
— Олександра Михайлівна де? — тривожно, запитав.
— Поїхали...
— Куди?
— Сказали, що в Карлівку до Шейдеманів.
— До Шейдеманів?!
Вибігли діти, обіймали батька.
— Мама поїхала... Мами нема дома, — розпачливо повторювали.
Сіли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти своєї схвильованості, розважав дітей. А коли мимохідь поглядав на стілець за столом, де завжди сиділа Олександра, то діти, вловлюючи неспокій батька, переглядалися між собою.
Коли всі поснули, Панас Якович підійшов до фортепіано. Воно було розкрите, ноти не прибрані
Ще довго сидів у кабінеті. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова:
Минають дні, минають ночі,
Шелестить пожовкле листя.
За вікном справді тоскно шелестіло

читати