Завантажити

єпископу Іларіону не пощастило дожити до цього дня. Незадовго перед тим він послав свою блаженну душу до лику святих. Недарма ж прислужував йому в свій час “ясновидець” Гришка Распутін.
Тепер імператорську службу правив єпископ Гедеон — вдатний на священні промови та проголошення анафем.
Після цього моління імператор Микола забажав зробити огляд Єлецького та Орловського полків, що стояли в Полтаві. Огляд відбувався на Сінній площі, поруч якої жовтою високою громадою вишкірилися залізними ґратами арештантські роти. Тут були виставлені посилені наряди вартових, арештантам заборонили виглядати у вікна.
Найурочистішою частиною торжества було імператорське вручення офіцерам іконок Козельської божої матері. Офіцери в супроводі оркестру співали “Боже, царя храни”. Тільки обірвалися звуки гімну, як із-за ґрат арештантських рот докотилися вигуки:
— Іконками, іконками воюйте проти японців!
— Більше тюрем муруйте!
Ці слова, очевидно, вловило “недрімливе” вухо шефа жандармів, бо він насупив свої кошлаті брови і з острахом глянув на імператора... Філонов ухопився за ефес шаблі.
Ця подія стала предметом розмов у місті. Сподівалися, що Плеве не подарує такого скандалу.
Голова губерніальної земської управи Федір Андрійович Лизогуб пишався тим, що за часів його діяльності було побудовано земський палац на Петровській площі, до якої сходились полтавські шляхи.
Пишатися належало б вправним майстрам — умільцям, що приклали свої руки до величної архітектурної споруди.
Голова земської управи при нагоді хотів похизуватися, запрошуючи на огляд будинку відомих осіб. Потрапив на огляд і Панас Якович разом з Короленком і Василенком.
Ідучи на Петровську площу, приятелі обмінювалися думками про недавнє відвідання міста високопоставленими особами. Володимир Галактіонович аж тряс своєю кудлатою головою при згадці імені Плеве.
— Коли хочете знати, Панасе Яковичу, — з притиском на словах говорив Короленко, — то історія свідчить, що здебільшого товстозаді державні мужі були обмежені на розум.
— Мені здається, що Плеве товстим задом може позмагатися з любим державним діячем.
— Невесело в країні, де державна мудрість вимірюється не глибиною розуму, а товщиною задів...
Тим часом до співбесідників підійшов Василенко. Він був заклопотаний підготовкою до відкриття будинку губерніального земства, бо в ньому відведено просторі зали для історико-етнографічного відділення Полтавського музею. Василенко, як любитель-етнограф, давав поради і архітектору Кричевському, і художнику Васильківському.
Мирного. Короленка і Василенка зустрів у вестибюлі голова губерніального земства і повів оглядати чудові зали.
Колони, різьба, кольорові полив'яні стіни з українськими візерунками справляли велике враження.
— Барокко! Українське барокко! Яка краса! — вигукнув Короленко. — Дивіться, яка динамічна композиція, декоративна пишність, контрасти об'ємів, пластика колон, ефектність кольорів... Українське барокко!
— Тут дійсно багато взято від українського барокко, — висловив свої судження Василенко. — Але мене вражають елементи народної творчості. Пригодились і розписи полив'яних опішнянських горшків, барвистих дігтярівських та решетилівських вишивок. Я назвав би такий стиль українським відродженням...
Зупинилися біля картини, розгорнутої на всю стіну. Як живі, їдуть чумаки. Постаті, воли, вози — натурального розміру. Чумацький шлях стелеться на долину. Біля дороги баштан, курінь, стиглі кавуни.
— Це картина Васильківського “Чумацький Ромоданський шлях”, — пояснював Василенко.
— Той самий, що згадується у вашому романі? — запитав Короленко.
— Той самий, — скромно відповів Мирний. — Коли б я описував шлях після огляду цієї картини, то наповнив би його кольорами живописця. Погляньте, яка безмір шляху! Це дорога наших предків. Тому від неї пашить щедрим сонцем. Погляньте, яке приязне, закучерявлене легенькими хмаринами небо!
— Кажуть, що художник Левітан заздрив Васильківському, дивлячись на небо його “Козачої левади”? — запитав Короленко.
— Небо у Васильківського — то небо України. Адже небо є дзеркалом пишноти землі. Так у кожній країні митці живопису передають у фарбах зриму красу рідних краєвидів... А постать чумака, що йде попереду чумацької валки?
— Видно, що то людина ступає по власній землі, шляхом, протореним століттями, — вставив Василенко. — На землі степовий Чумацький шлях, а на небі — зоряний Чумацький Шлях...
До картини Васильківського “Козак Голота” першим підійшов Короленко і зупинився, наче перед якимось чарівним привидом.
Серед дикого степового простору, що безмежно послався до залитого червоною смугою обрію, височів силует Голоти-вершника. В руках у нього рушниця. Нещодавно відбувся його поєдинок з татарином-людоловом. Переможений розпластався на землі, його дикий кінь несеться, загубивши вершника. Природа своїми кольорами доповнює настрій волелюбства і

читати