Завантажити

козацької одчайдушності.
— Цього вершника, — промовив Короленко, — можна поставити поруч трьох богатирів у картині Васнецова.
— Можна... Але він міг би порушити заворожену нерухомість богатирів. Занадто динамічна постать нескоримого Голоти.
— Щось невимовне чарівне в картині природи, — перевів на інше Короленко.
— Так. Природа завжди промовляє до людини, — говорячи, Мирний не зводив очей з картини. — Фарби живописця в пейзажі завжди обіймаються з словом письменника. Коли зникає пейзаж з художньої літератури, то тьмяніє і сила слова.
— Ваші думки заслуговують уваги, — докинув Короленко.
— Так. Пейзаж завжди гармонує національному колориту слова.
— А це полотно без пейзажу? — Короленко зупинився перед картиною Васильківського “Обрання полковником Мартина Пушкаря”.
— Це полтавці обирають полковником Пушкаря, щоб під його булавою виступити на з'єднання з загонами Богдана Хмельницького, — пояснював Василенко. — Народ вручає обраному полковнику клейноди, як символ козацької влади. Уявіть собі, що для створення цієї картини позувала ціла трупа Саксаганського!
— Подихом народного волелюбства дише картина. Короленко пильно вдивлявся в козацькі постаті. Ніби розносився від них вільний гомін збудженої громади.
— Це мальовнича історія нашої Полтавщини.
— Не тільки Полтавщини, а й всієї України. В картинах Васильківського я ще глибше пізнаю рідну країну. Хотілося б познайомитися з художником, — Короленко поволі відходив від картини.
Голова губерніального земства поважно повів далі гостей, пишаючись, наче у власному будинку. Привів у вестибюль при виході, де на стіні було вигравірувано напис:
“Збудовано за часів голови губерніального земства Ф. А. Лизогуба”.
Зупинилися біля напису.
— Федоре Андрійовичу! — звернувся Короленко. — Діло ви добре зробили... Але чи не здається вам, що цей напис зітре історія? Ми знаємо, що в історії не раз бувало так, що пам'ятники залишалися, як витвір людського генія, а написи стиралися...
Лизогуб почервонів. На владному самовпевненому обличчі лягла тінь образи...
“Краще б вибив прізвище свого брата Дмитра, що загинув на ешафоті”, — подумав Панас Мирний.
Раптово з вулиці почувся голос газетяра:
— Важлива подія! В Петербурзі вбито бомбою міністра Плеве! Купуйте газети!
— Таку газету варто купити, — Мирний поглянув на Короленка.
 
* * *
Вісті про розстріл січневої демонстрації в Петербурзі сколихнули й розбудили всю країну. Революція почалась...
Частіше став навідувати Панаса Яковича його приятель Дмитріїв Микола, розповів про поїздку в складі делегації до столиці з метою домовитися з урядовими особами про поширення українських видань. А найтісніше в'язало друзів спільне готування до друку тижневика “Рідний край”, перше число якого мав відкрити Мирний віршем “До сучасної музи”, закликаючи:
З слова живого скуй самопали
Й з ними між люди іди.
— Іти між люди ми готові були й раніше, — коментував свого вірша письменник. — Раніше плекали цю ідею народники. Захоплювався і я нею, пишучи перші свої твори. Але час вимагає переглянути зміст того ходіння. Замало тепер піти на село в хліборобській свитині. У своїй новій п'єсі, названій “Не вгашай духу”, я спробував послати любителів сценічного мистецтва улаштовувати вистави в колективі залізничних робітників. Однак написане не задовольняє мене. Треба розкрити вимоги такого колективу. Тому не свитку хлібороба варто накидати на плечі, а вбрання майстрового. У мене є друзі серед залізничників. Зустрічі з ними допоможуть здійснити нові творчі задуми.
— Дорогий Панасе Яковичу! Ти добув, уже славу визнаного письменника. Своїми творами Панас Мирний уже увійшов на сторінки історії нашої культури. Для шанувальників імені письменника цього досить, — намагався Микола Андрійович угамувати друга.
— Ні, Миколо! Цього не досить! Не досить написаного мною. Життя висуває нові теми, нових героїв. Повертати Чіпку в нові твори нема рації, — розсудливість і воля єдналися в словах Панаса Яковича.
На розмову нагодився Віктор Іванович Василенко, слухав, не наважуючись висловлювати свої занепокоєння, бо знав Панасову непохитність у рішеннях,
— Написане тобою, друже, не може бути відмежованим від нашої сучасності. Воно органічно поєднується з нею, — продовжував резонерствувати Дмитріїв.
— За таке визнання спасибі. Однак зупинятися на зробленому не можна. Зараз я задумав перекласти “Орлеанську діву” Шіллера. Хай наші люди на зразках великої історії навчаються бути нездоланними в любові до рідного краю. Але це ще не все. Я переживаю муки, одягаючи свій мундир високого чиновника. Недарма, коли доводиться проходити в ньому по Кобищанській вулиці, то слідом чую на подвір'ях гавкання собак. Зовсім по-іншому мені почувається, коли одягаю звичайне вбрання. В ньому зустрічаюся з своїми приятелями — залізничними робітниками, — брижами задумливості бралося чоло Панаса.

читати