Завантажити

виткнулась група робітників з червоним прапором. Натовп заколихався...
— Бий чорну сотню! — почувся голос. Робітники пішли навалом на погромників. Ті кинулися тікати. Хтось наступив ногою на ікону спасителя, видавивши одне око.
Робітники пішли далі з революційною піснею. На тому місці, де недавно лютував натовп, ікона спасителя дивилась одним оком у прозоре блакитне небо, наче благала якогось несподіваного чуда.
Серед робітників Панас Якович пізнав декого з побратимів-залізничників, і його лице проясніло.
— Не квітами заквітчаною гряде до нас воля, а скорботною, закривавленою, — роздумуючи, мовив Василенко.
— Так, друже, дійсність вносить поправки до наших мрій. Сувора дійсність... Тепер я можу збагнути дещо. Давно зародилася думка написати утопію “Сон” і зобразити в ній картини майбутнього ладу. Ладу справедливого... Переконуюсь, що шлях до нього криваво стелиться. Необхідна страшна, пекельна боротьба. Боротьба така, якої ми раніше й не уявляли... От що значить воля! Коли б я був живописцем, то намалював би її в образі скорботної жінки, яка випросталась і взяла в руки закривавлений меч... Страшна, невблаганна месниця, що сприйняла гнів Шевченкової Марини та й моєї повії.
Слухаючи Мирного, Василенко дійшов з ним до будинку на Кобищанській вулиці. Прислухалися. В місті тихо. Лише іноді десь розлягався несподіваний вигук і плач, нагадуючи про недавно вчинений чорною сотнею погром.
У дворі зустріла Олександра Михайлівна. З нею діти.
— Ти був на якомусь особливому прийомі? В такому вбранні не звикла тебе бачити.
— Не хвилюйся... Все гаразд...
— Не можу не хвилюватися — за тебе, за дітей наших, — Олександра кинула тривожний погляд, наче промовляючи: “Я все знаю”.
— Моя рідна...
— Хвилююся від тої пори, як віддала своє серце тобі.
— Спасибі, дорога, — Панас обіймав дружину й дітей. — Треба надіслати телеграму в Петербург, висловити співчуття сім'ї померлого брата...
— Телеграму я вже відправила... Бережи своє серце... Для дітей і для...
— Берегтиму, хоч і важко не поранити його, розбиваючи кайдани, що сковують душу людини, — цілував дітей.
Вона провела Панаса благальним поглядом добрих очей, коли пішов до свого кабінету. Він знав, що цього вечора до пізньої ночі дружина гратиме Бетховена...
Схиливши голову на руки, сидів за столом, думками перегортав сторінки народжуваного твору, доповнював епізоди боротьби й змагань. Пригадував друзів.
Ось вони проходять, щезають, наче в тумані Ніби почувся знайомий голос. Прагнув збагнути його, поглянути на повиту журбою постать жінки. Куди несе вона свою снагу й змарновану вроду? Вловлював щось рідне, звабливе й суворе в ній...
Прислухався до знайомої сонати, звуки якої линули з-за стіни. Ніби гойдали його ті звуки, породжуючи видіння. Передати б їх у фарбах, як Леонардо да Вінчі. А може, словом? Починав писати, щоб вилити вимріяні думки про щастя людини, про плекану волю.
Буремною пристрастю билися в стінку і розсипалися звуки Бетховена, наповнюючи вщерть почуття і думи.
“Воля... Ні, вона не така, як про неї мріяли в молоді роки, — шепотіли уста, ніби розмовляв з кимсь близьким. — Ні, не в пишному вбранні з'являється вола... В боротьбі, в крові... І переможе. Переможе воля!..”
Голова хилилася до столу. Водив рукою по аркуші паперу. Визрівало оповідання “Сон”. Вимальовувалася картина майбутнього:
“Увижалося мені: сонце тепле та ясне, небо високе та блакитне, оздоблене серед ночі тисячами тисяч зірок, що вигравали своїми веселими очима й бризкали в душу тихого одрадою.
Серед того світу ясного під тим небом високим та чистим купалася в розкошах блаженна сторона; буяли високо вгору гаї темні; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з-під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл та городів.
І люди вбачались мені — не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь й горді й привітні. Видко, що їм добре жилося серед отих ланів широких, гаїв зелених, садків кучерявих...”
Звівся з-за столу, пішов назустріч звукам Бетховена.
 
* * *
Кожен день приносив нові події. То страйкували залізничники, то повсталі селяни забирали поміщицькі маєтки, то з'являлися каральні експедиції, несучи жорстокі розправи. Каламутне плинув час, залишаючи за собою грізні вибухи людської пристрасті, закликів і проклять...
Зустрічі Панаса Яковича з Гнатом і його друзями ставали тривалішими. Якось він, завітавши до земляка, застав у нього жінку-селянку і хлопчика. Обвітрені обличчя, потомлений вигляд говорили про них як мандрівників, що подолали значну відстань від села до міста.
— Це моя дружина прийшла і сина вперше до міста привела. Чіпкою назвали хлопця. Може, буде таким завзятим, як і той Чіпка, що

читати