Завантажити

 
* * *
Розгорталися події 1905 року. Кожен місяць приносив нові вісті. Та чи можна все збагнути, сидяче за столом казенної установи?
Доводилося конспіруватись заслуженому статському раднику Панасу Рудченкові. Високе звання та нагороди завуальовували діяльність демократа Мирного. Не завжди могла збагнути це Олександра Михайлівна. Ось і тепер, коли він одягав просте вбрання для зустрічі з побратимами, дружина наготувала йому парадну форму статського радника — майже генерала.
— Для чого то? — запитував її.
— Пригодиться, Панасе, — Олександра ретельно оздоблювала його костюм нагородами, наче хотіла цим відвернути від багатьох хвилювань. Не могла збагнути, з чого вони походять, вважала, що головна причина їх полягає в якійсь прикрості по службі. Може, доведеться бути на прийомі в губернатора? Треба, щоб пішов у повній формі при всіх нагородах.
Турботи дружини поблажливо сприймав. Понуривши голову, дивився на ордени, що їх вона приладнувала. Читав у них свою службову біографію: орден Станіслава 3-го ступеня, орден святої Анни 3-го ступеня, орден святого Володимира 4-го ступеня, орден Станіслава 2-го ступеня, орден святої Анни 2-го ступеня, кілька медалей та різних познак.
— Даремні турботи, Олександре! Тепер треба лагодитись не на прийом у губернатора, а до чогось іншого... Раптово на порозі з'явився Віктор Іванович.
— У місті починається погром...
— Чорна сотня діє?
— М'ясники, крамарі і всяка наволоч збирається купами. Серед них є переодягнені поліцаї. Нахваляються розправитися з ораторами й тими, що підозрілі книги пишуть. Що діяти нам?
— Сидіти дома та ховатися не будемо... Одягаймося! — Панас Якович почав одягати своє парадне вбрання, начепив ордени і всілякі значки.
— А далі що? — запитав здивовано Василенко.
— А далі одягайся й ти, — витяг і подав циліндр. — Це той, у якому я їздив на одруження. Одягай циліндр, чорний костюм. Про запас маю і князівський жетон. Недарма їздив у Карлівку... Ти будеш князем — його сіятельством, а я — його превосходительством. У такому вигляді підемо на вулицю. Підемо назустріч мерзотникам...
Незабаром Панас Якович з Віктором Івановичем йшли в місто. Зупиняючись, прислухалися до вигуків оскаженілого ревіння натовпу...
Ішли назустріч тим звукам. Часом вловлювали відгуки людських зойків, благального плачу жінок, вереску дітей. Але ці звуки затамовувало ревіння багатьох збуджених голосів та спів “Спаси, господи” і “Боже, царя храни”.
— Таким я тебе вперше бачу, — мовив Василенко, дивлячись у вічі своєму другові.
— Таку ганебну подію я теж уперше бачу. Тут треба бути рішучими...
Ішли назустріч... Йшли “його превосходительство” і “його сіятельство”. Ось уже й “богоугоднеє заведение”, далі початок Малосадової вулиці. Знали, що тут недалеко живе Короленко...
Показався натовп. Попереду несли величезну ікону спасителя та портрет царя. Обидва хилиталися, наче напідпитку, разом з оп'янілою юрбою. Очі й обличчя погромників кров'ю та люттю налиті.
Мирний і Василенко твердо йшли вперед. На поєдинок з чорною потворою. Панас Якович зупинився біля імператорського портрета.
— Для такого державного діла належало б добути кращий портрет. А цей — мухами засиджений... Який сором! Яка непоштивість до його імператорської величності! Хто тут з таємно-уповноваженої сотні? — Мирний звів голову, стряснувши сивою бородою.
Юрба зупинилася. Наперед вибіг чоловік у сірому плащі, під яким можна було вгледіти форму поліцейського урядника.
— Це ми, поспішаючи, бо... — урядник запнувся.
— Як вважаєте, ваша світлість князю? — звернувся Мирний до Василенка.
— Це не відповідає величі його імператорської величності! — дивним голосом пробасив Василенко, вирячивши зовсім не по-князівському очі.
Урядник, переступаючи з ноги на ногу, витяг з кишені папірець.
— Ваше превосходительство! Ми по цьому спискові, — подав папірець, тихцем запитав: — Що скажете, ваше превосходительство?
Панас Якович спокійно розгорнув папірець, прочитавши, передав Василенкові.
— Як вважаєте, ваше сіятельство? — запитав. Віктор Іванович похитав головою, указав пальцем.
— Прізвище Короленка викреслити!!
— Та це ж той, що проти царя-батюшки агітує...
— Викреслити! — владно мовив Панас Якович, аж ордени забряжчали на грудях.
— Слухаю, ваше превосходительство... Викреслимо! А це? — показав урядник, де на папірці записано: “Рудган Мирний”. — Знаєте, ваше превосходительство, такого? Де його шукати? Це теж якась їхня особа.
— Гай-гай... Далеко шукати... Соромно уряднику почесної імператорської служби не знати, що того Мирного в Сибіру вже й кістки вітер розвіяв... А ви шукаєте... Сором!
— Рад старатися, ваше превосходительство... Значить, викреслити...
— Викреслити і не згадувати більше ніколи! Який сором! Який сором!..
Розлютований натовп скаженів. Чулися непевні вигуки. Аж ось із-за рогу

читати