Завантажити

краї, залишивши скатертину в цій хаті.
Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
— Пригадую, як ми на цьому подвір'ї зустрічалися. Скільки тоді райдужних надій плекалося в наших молодих серцяхі Приніс оце сюди я своє пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, — крізь імлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче він намагався виглянути з минувшини в майбуття.
— Михайле Петровичу! Голос серця передається поколінням. Пригадуєте, як ви закликали колись нашу молодь до праці... “На вас, завзятці-юнаки... кладу найкращі гадки”, — Леся обняла Старицького.
— Спасибі, доню, що не забуваєш доброго. Але підтято наші крила. Несем стражденницький вінець.
— Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?
— Мамо! Є кому перейняти вогонь сердець. Він незгасний, як іскра Прометея, — Леся випросталась, мов розквітла мальва.
— Тобі все здається таким, Лесю, як у казці. А ми дивимося на світ очима достиглими й бачимо глибше.
— Розквітнуть троянди червоні колись там, де тепер ставлять шибениці...
— Доки розквітнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, — Олена Пчілка сумовито дивилася на Лесю.
— Історія поведе на шибеницю тиранів, гнобителів думки вільної, честі і правди. Вітер революції змете шибениці!
— Лесю, страшить мене той вітер революції.
— Вітер... То наш вітер. Він розвіє тумани. Хай собі віє! Тверда рука напинає вітрила!
— Ти невгомонна, як той рвучкий вітер.
— Так. Його Михайло Петрович називає боревієм... “Сміло глянемо в вічі боревію та зміркуємо усе розумом”... Так, здається, сказано у вашому вірші, Михайле Петровичу?
О, скільки бід, розрад і катування
На тім шляху тернистім я дістав —
За серця жар, за вибухи змагання,
За сіянку моїх питомих мрій,
Сподіванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепів рій... —
Старицький опустив на груди голову.
— Я поділяю, друже, твоє хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш, отой “стражденницький вінець”. Ти в поезії, а я в музиці. — Микола Віталійович замовк, збираючись з думками. — Породжені струнами звуки — вічні. Вони нескоримі, бунтівливі. Коли хочете знати, то музика є найреволюційнішим виявом людського духу. Музика може покоряти серця і вести людей на звитяги. Народ, що втілив себе в музиці, безсмертний. Як ти думаєш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Він у музиці проголосив визволення людини від приниження її, поширив горизонти вільної художньої мислі... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
— Дивлюся, як виблискує проти сонця хвиля на Пслі. Тече він... Тече... І хлопцем був я, тік... І тепер з посивілою головою прийшов сюди, а він усе тече, відміряючи час своїм невпинним плином.
— Хочеться полинути за тим плином у невідомі, незнані світи! — вкинула Леся.
— Ти велика мрійнице, Лесю! Все тобі кудись линути, забиратися на високі гори... А мені здається, що й з цієї Драгоманової гори далеко можна сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! — хвилювалась Ольга Петрівна. — Тут Михайло Драгоманов плекав свої найкращі мрії.
— І поніс їх у далекий світ... Я шаную свого дядька... Але те, що плекав він у своїх мріях, є пройденим шляхом. Зараз нові часи... Нові сили діють у суспільстві!
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
— Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зірвалася в провалля.
— Не бійтеся, мамо! Один сміливець розіб'ється, а його вчинок породить тисячі ще завзятіших мандрівників на високі гори вселюдського прогресу!.. Схиляюся перед тими, що на своїх знаменах написали гасло: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”
Панас Якович пригадав збори залізничників, коли агітатор зачитував їм ленінську “Искру”.
— Вогонь твоїх речей, Лесю, зігріває моє серце. Приходять нові покоління, приносять з собою молоду силу, нові ідеали. Іде той час, що про нього мріяв Шевченко:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
— Хай гряде! До дна вип'ємо наповнений келих, — Старицького не залишав давній артистичний хист. |
— Краще даваймо пити чай, — перевела на інше Олені Пчілка.
Гості розташовувалися під розлогими вербами. Пожовтілими стернями стеляться лани. По них сонячні плями котяться, вириваючись з обіймів хмар. А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо і земля злилися в неосяжній повені просторів.
 
* * *
Приніс сюди найсвятіші поривання душі. Пройшовши крізь грозові буревії днів, зупинився тут, на цій рідній горі, де залишив юнь і мереживо весняних марень. Наче пілігрим після тяжкої подорожі, зупинився на межі, до якої привела уява в шуканнях дивної країни заповітних мрій і видінь.
Зів'ялий ромен стелився по стежці, шурхотів під ногами, обдаючи давно знайомими пахощами степового

читати