Завантажити

них прислухається радикально настроєна молодь.
— Витримаємо іспит...
— Не віддамо на поталу нашого Котляревського... У піднесеному настрої розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали поліцаї. Міщани збиралися до кладовищенської церкви. Тут дряхлий єпископ Іларіон відправив панахиду. А тим часом біля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.
Після того служіння учасники молебства на чолі з єпископом рушили до пам'ятника на Протопопівській вулиці. Сюди прибув віце-губернатор Фонвізін з урядовими особами. Як тільки Іларіон обійшов з кропилом пам'ятник, віце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У віце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, ніби він хотів підкреслити, що недарма якийсь із його прадідів написав комедію “Недоросль”.
Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаменті горельєфи: троянці-запорожці на чолі з Енеєм човнами відпливають у мандри, сцена з “Москаля-чарівника”, постать Наталки з відрами на коромислі і біля неї пан возний.
Запанувала урочиста тиша. Віце-губернатор і голова управи стояли, ніби переможці, що виграли баталію... Але такий урочистий спокій тривав лише кілька хвилин. Делегати різних груп вінками оточили пам'ятник. На постамент зійшов Борис Грінченко і голосно зачитував напис на кожному вінку:
— Від письменників Києва: “Ти до нового всесвітнього життя збудив рідне слово”... Від Українсько-руського наукового товариства у Львові... Від Одеського літературно-артистичного товариства: “Батькові нової української літератури, славетному автору “Наталки Полтавки”... Від львівського товариства “Просвіта”: “Народному просвітителеві”... Від академічної громади в Галичині: “Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть”... Від товариства українських дівчат у Львові...
Покладення кожного вінка супроводилося гучним “Слава!”. Тисячні голоси лунали на вулиці. Нарешті всі вони злились у неугавне, урочисте й грізне “Сла-а-а-ва-а!”.
Віце-губернатор, єпископ, урядові особи десь зникли. Перемогло народне свято...
Почалось урочисте засідання міської думи в театральному залі гоголівського будинку. Засідання відкрив міський голова Трегубов. У президії зайняли місця й члени управи губерніального земства з головою Лизогубом Федором Андрійовичем.
Губернаторську ложу заповнили найзначніші офіційні особи, серед яких — єпископ, віце-губернатор і неодмінний радник Філонов.
Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасові побратими. Серед них він пізнав непримиренного Гната.
Відкривши засідання, Трегубов зачитав пишномовну привітальну телеграму губернатора Урусова:
“З берегів Леману, оспіваного Вольтером, Руссо і Байроном, моя думка переноситься до любимої вітчизни, і, приєднуючись до святкування відкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синові нашої дорогої Полтави, я прошу прийняти і передати міському громадському управлінню моє поздоровлення”.
Ще тільки дочитував голова привітання князя Урусова, як на гальорці хтось роблено кахикнув. Панас Якович пізнав — так кахикав залізничник Гнат, коли хотів висловити своє заперечення. З прихованою усмішкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторської ложі, їх підхопила президія і дехто в залі.
Після запитання телеграми губернатора єпископ Іларіон залишив ложу. В його блідому, засохлому обличчі можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогодні, щоб свято проходило з усією офіційною чемністю. В ложі залишився віце-губернатор з своїми підручними. Не криючи своєї тривоги, туди поглядав Трегубов. Він надав слово для довідки про історію побудови пам'ятника книгареві української книгарні Маркевичу.
Наступні виступи жінок — Олени Пчілки та Єфіменкової — викликали пожвавлення в театрі. “На сторожі коло їх поставлю слово!” — останні слова Єфіменкової злилися з овацією.
Від губерніальної земської управи привітання виголосив голова Лизогуб Федір Андрійович. Він говорив з таким незаперечним пафосом, ніби давав управителям вказівки в якомусь із своїх маєтків. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою.
— Чого ти, Панасе? — запитав Василенко.
— Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафоті, а цей ніби гріхи його замовляє своїм ліберальним вірнопідданством. По-іншому говорив би сьогодні наш друг, член таємної “Унії” Дмитро...
— Можна пишатися добірною промовою земського пустобреха.
На трибуні львівський делегат, член австрійського парламенту Романчук, потрясаючи своєю сивою чуприною, вишколено сипав цілими жмутками урочисто-патріотичних слів. Першим зааплодував йому в ложі віце-губернатор, а на гальорці знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президії поруч з головою губерніальної земської управи.

читати