Завантажити

побував у домі Шейдеманів.
Коли гості ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру Михайлівну на кадриль. Він тримав себе поважно і впевнено, як людина, що навчилася вимагати беззаперечного виконання своїх наказів і вимог, незважаючи на те, що зовнішність не мала ніяких ознак мужності й волі. Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рідковолосих вусів, вузькі очиці надавали йому миршавого і злого вигляду. Він належав до самолюбів, що свою інтелектуальну невиразність прикрашують манірністю та позуванням. Горе тим, хто потрапляє під владу подібних вельмож. У безмовній покірності підлеглих вони знаходять утіху, а будь-які непослухи кидають їх у гнів. А інколи можуть впадати в несподівану добрість, щоб показати свою благодійність.
Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлівну. Танцюючи, вона зашарілася, широко розкриті очі щедро ронили блиски. Пригадала, як в інституті вважалася неперевершеною в танцях. Тепер ніби хотіла повернути свій давній хист, і це їй удавалось.
Генерал-губернатор не сподівався такої партнерки. Гості звернули увагу на його захоплення й чекали фіналу танців, бо знали, що від настрою генерал-губернатора на подібних бенкетах залежить і вирішення ним державних справ.
Панас Якович спостерігав граційні рухи дружини, що пожвавішала, ніби скинула з себе чимало років. Радів за дружину. Вирішив також скористатися нагодою, підійти до губернатора та поговорити про дозвіл на відкриття пам'ятника Котляревському.
Але губернатор затримався в танці, віддаючи шанобу вправній партнерці. В цей час з'явився ад'ютант. Коли закінчився танець, Панас Якович швидко підійшов до Бєльгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлівну, привітно посміхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.
Читаючи її, він нахмурив брови, брижі збулися на лобі і виступили краплинки поту.
— Панове! — звернувся він до гостей. — Прошу пробачення перед дамами. Мужчин негайно запрошую до себе! — попрямував до вітальні. Ті пішли за ним, чекали якогось несподіваного повідомлення.
Губернатор, тримаючи в руці телеграму, пронизливим, аж тремтливим голосом повідомив:
— Панове! Одержано сумну звістку. Міністра внутрішніх справ, його світлість Сипягіна вбито... — генерал-губернатор не знав, що казати далі. Блаженний вигляд його очей, яким він щедро нагороджував перед тим учасників бенкету, раптово змінився на зловісно-роздратований. Наче дві акули виринули з його орбіт. У голосі задзвеніли ноти хижої люті. — Шибениць мало! Не дамо похитнути трон великої імперії! — істеричним голосом затяг:
Боже, царя храни!
Підхопили інші. Але царський гімн не набував потрібного звучання, хоч губернатор і намагався перекричати всіх словами: “На страх врагам!” Виручили співаків прибулі у вітальню лакеї.
— Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закінчено, — генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.
Гості розходились. У великій залі понуро стояв лакей біля накритого столу. Його зір був прикований до великого торта, розмальованого в кольори державного прапора зі словами:
Царствуй, сильний, державний.
Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого розпорядження.
Повертаючись додому, Панас Якович відчував схвильованість дружини, її збуджений вигляд його непокоїв. Розумів, що їй пригадалося аристократичне дівоцтво з пишними танцями.
— Мабуть, діти наші вже поснули? — тихо запитав дружину.
— Може, — голос Олександри Михайлівни прозвучав спадаючою хвилею після шторму. — Хотіла б, щоб ти, Панасе, теж відзначав бенкетами свої нагороди і звання.
— Тісно в нашій хаті на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це краще за великосвітський бенкет з манірними танцями.
— А твої гості зрозуміють Бетховена, коли я гратиму на фортепіано?
— Зрозуміють.
 
* * *
Події розгорталися. Спалахували пожежі кожної ночі. Наростала тривога, наче передгрозові хмари котилися над Землею і невідомо де мали впасти громовицями.
У місто вступали в повному озброєнні, як у поході, частини кінноти, наводячи на обивателів страх.
Слідом прибув новий міністр внутрішніх справ, шеф жандармів Плеве. Він розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екіпажі, супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчі генерала написано стільки грубезного зухвальства, що можна було читати його думки: “Приборкати треба цю розгнуздану губернію!”
Прибув у Полтаву і новий губернатор, князь Урусов. Форма цивільного генерала, кашкет з червоною облямівкою, великий блискучий козирок, що низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба.
Сам губернатор не поїхав на села катувати селян. Для цієї “чорної” роботи він привіз із Гродно радника Філонова, що набув спеціальності в придушенні селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи і сам захоплювався романічними пригодами, його перший радник правив

читати