Завантажити

нагадував собою старосвітські садибні споруди. Стояв він у кінці вулиці, звідки починаються кобищанські схили до надворсклянських лугів. Поруч — вуличка Чорний Яр виводить у балку.
Просторий двір, порослий травою. З протилежного боку — дерев'яна веранда. У кінці саду — дуби на березі прозорого ставка.
Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутір. Біля двору збиралися вечорами парубки й дівчата.
У будинку шість кімнат. У просторій вітальні поставили піаніно, етажерку. По стінах розвішано картини, малюнки, портрети. На столі — книги. З вітальні двері ведуть у їдальню, опочивальню й кабінет.
Кабінет невеличкий. Найбільше місця займає письмовий стіл. Канапка для відпочинку, застелена картатою плахтою. Вікно з кабінету виходить у двір, під ним — кущі бузку. Тут довгими вечорами світився вогник, а біля столу хилив своє натруджене чоло письменник. Коли приходили друзі, приймав їх у вітальні або на веранді, де відбувалися найсердечніші й найвідвертіші розмови. А розмовляти було про що, коли події за подіями збурювали тихі простори Полтавщини. Вилились вони у селянські повстання, що спалахнули взимку 1901—1902-х років. Запалали поміщицькі маєтки, загравами освітлювали степові простори, злиднями і нуждою повиті. Лютували каральні експедиції. Часто темними вечорами спостерігав ті заграви. Вони провіщали прихід буремних подій. Хотілося відхилити завісу прийдешніх днів. Тепер, як ніколи, конче треба зустрітися з Володимиром Короленком.
Така нагода трапилась. Це було під час вистави п'єси Льва Толстого “Власть тьмы”, що відбулася в новому приміщенні Будинку імені Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фойє випадково зустрілися з Володимиром Галактіоновичем. Побачивши Василенка, він посміхнувся.
— Як ваші музейні справи, Вікторе Івановичу? — Короленко простяг руку, вітаючись.
— Добре, Володимире Галактіоновичу. Нарешті дістали нове приміщення. Маємо два просвітні будинки імені Гоголя. В цьому — театр, а поруч — музей.
— Радий, — Короленко перевів погляд на Мирного.
— Це мій друг Панас Якович... Український письменник.
— То, може, ви і є Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета ніде не зустрічав.
— Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, — добродушно всміхнувся Мирний. — Але про вас далеко йде слава. Знаєте, де я про Мирного чув? У Лондоні... їдучи в Америку, зупинився там і зустрівся з Степняком-Кравчинським. Він перекладав англійською мовою мого “Слепого музыканта”. Цікава людина... Тоді й почув, що в Полтаві живе Панас Мирний, який написав чудовий роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Навіть розповів історію видання роману в Женеві Драгомановим, з яким тоді був у близькому знайомстві. Ваші твори читають і за океаном. У цьому я пересвідчився.
— Спасибі за таку увагу.
— А взагалі нам треба в іншій обстановці зустрітися, поговорити, — Короленко вклонився. До нього підійшла дама. — До побачення!
Почалася вистава. Мирний і Василенко зайняли місця в другому ярусі. Зал був переповнений. На гальорці тіснилася молодь, робітники. Всі цікавились виставою Толстого, якого рік тому синод відлучив від церкви як боговідступника. Не випадково зійшлося так багато люду.
В одному з антрактів з гальорки почулися голоси:
— Хай живе відлучений від церкви Толстой!
— Хай живе свобода!
Слідом за цим закружляли в повітрі прокламації з написом “Геть царське самодержавство!” На прокламаціях красувалися великі літери: “РСДРП”.
— Це новина для Полтави, — зауважив Василенко.
— Але нічого несподіваного нема, — тихо відповів Мирний — Адже по руках ходить “Искра” соціал-демократична.
— Читав?
— Не раз... А де ж Короленко?
У театрі зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офіцер, оголосив, що далі вистава не відбуватиметься. Оголошення було зустрінуте свистом і вигуками.
Панас Якович і Василенко хотіли ще побачитися з Короленком, але така пішла веремія, що було не до того.
Жандарми кинулися шукати крамольників, перехвачували прокламації з такою люттю, наче хотіли приборкати якусь нескориму силу.
 
* * *
У наступні дні місто запрудили козацькі каральні сотні. А розпатлане небо ще яскравіше освітлювали заграви. Наслідуючи свого попередника Татіщева, новий генерал-губернатор Бєльгард виїздив у села з каральними загонами. Після таких “благодійних” експедицій влаштовував бенкети з танцями у губернаторському домі. На бенкети змушені були з'являтися нагороджені орденами чиновники зі своїми дружинами.
Потрапив на такий бенкет і Панас Якович. Впору пригодилися Олександрі Михайлівні рукавички, надіслані Горленком із столиці. Вони добре пасували її чепурному одягові і розкішній зачісці. На неї звернув увагу генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тільки привабливий вигляд Олександри Михайлівни, а й деякі інші обставини. Перед тим Бєльгард “наводив порядки” у Костянтиноградському повіті і

читати