Завантажити

Заходи Панаса Мирного і його друзів натрапили на опір тих, хто має багато влади і мало глузду. Але не здолати крукам голубиної мудрості, не скаламутити гвалтівною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з глибин рідної землі...
Натрапляючи на перешкоди, Панас Якович ще з більшим завзяттям продовжував письменницьку діяльність. Його творчі інтереси виходять за межі прозових жанрів — роману, повісті та оповідання. Надаючи великого значення перекладам художніх творів світової класики, він підтримує в цій діяльності своїх сучасників і сам береться здійснювати важливі задуми. Його увагу привертають твори Шекспіра. Адже у кожну велику літературу входять вони численними перекладами. Українська мова дозріла до того, щоб сягнути світових висот. Ця віра привела Мирного до спроби перекласти “Короля Ліра”. Він уважно стежить за іншими перекладами Шекспіра. Зацікавився перекладом “Гамлета” полтавським письменником і актором Яковом Жарком і сповіщав його: “Я сам переклав “Ліра” і добре знаю, як-то трудно перекладати Шекспіра”.
Багатогранність літературних інтересів засвідчено листуванням Панаса Яковича з відомим поетом Кесарем Білиловським — автором популярної пісні “В чарах кохання”.
А в розгорнутому листуванні з Михайлом Коцюбинським обмінювався письменницьким досвідом. Не поминув повідомити й про сімейну подію: “У той саме день, як Ви, вельмишановний добродію, писали до мене листа (9 травня 1898 р.), моя жінка якраз заходилася дарувати мене третім сином...”
А на початку серпня Панас Якович вітає прибуття в Полтаву трупи братів Тобілевичів, іменованої тоді “Товариством українських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського”. Її учасники пройшли складний творчий шлях і набули високого мистецького визнання. Мирний всіляко підтримує роботу трупи по пробудженню свідомості народних мас. Він поділяє гордість корифеїв сцени, які виступали не тільки в Полтаві, а й на селах. Не поминула його уваги така подія, як виступ трупи в селі Мануйлівці (1898), де у свій час захоплювався любительськими виставами Максим Горький. Полтавська газета сповіщала, що селяни під час вистави комедії “Сто тисяч” піднесли вінок її автору Карпенку-Карому. А після цього трупа віддала серпневі гастролі полтавцям.
Майже щодня відбувалися вистави. Натхненна гра артистів разюче вражала глядачів, ронила іскри свідомості, самопізнання і гідності. Такого вдалого, напрочуд різноманітного репертуару ще не знала Полтава. Виставлялися п'єси Карпенка-Карого “Сто тисяч”, “Бурлака” “Понад Дніпром”, “Наймичка”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Бондарівна”, “Безталанна”, “Мартин Боруля”, “Батькова казка”. В кожній з них виконував значні ролі сам автор. Це було відкриття в культурному житті, бо не тільки вперше глядачі познайомилися з окремими драмами, а й побачили, як єднається реалізм сценічної гри з правдою, що її втілив письменник у діях своїх п'єс. На це особливу увагу звертав Мирний і не минав жодної вистави.
Дозвілля Панас Якович віддавав зустрічам з артистами, найчастіше розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповідав про творчі таємниці, зачитував свої п'єси. “У черницях”, “Перемудрив”, “Згуба”. Артисти радили надати драмам більшої сценічної динамічності, загострити конфлікти.
Карпенко-Карий розповідав про свої творчі поневіряння, про заслання в Новочеркаськ та різні пригоди. До цього спонукала і прямота Панаса Яковича. Драматург повідомив про свою працю над історичною трагедією “Сава Чалий” та про задум створити сатиричну комедію “Хазяїн”.
— Комедію нам дайте, — захоплено говорив Іван Карпович, — комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!
— Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, — роздумливо додавав Мирний. — Нам необхідний досвід історії, щоб сміливо дивитись уперед. Маємо не тільки описувати дійсність зблизька, а й бачити в ній те, чого не хочуть пізнавати люди, що за своїм станом повинні були б служити правді.
— Щоб служити правді, треба пізнати її.
— Так-так. Пізнати її треба, а таке пізнання дається не чинами, не посадами... Я заздрю тобі, Іване Карповичу. Ти віддав своє життя сцені, а я зарився в канцелярії. Трикляте чиновницьке життя!
— Не уболівай так, друже. Канцеляристом був і я, був і арештантом, і ковалем-молотобійцем, і палітурником, і хліборобом. Та й тепер кожного разу доповідаю про місце свого перебування в департамент поліції. Що ж діяти? Така доля багатьох, — Іван Карпович приязно дивився на свого побратима.
— Схиляюся перед твоєю мужністю, друже! Треба мати силу, щоб поєднати в собі долю коваля-молотобійця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я проміняв би ордени чиновника Рудченка на твій ковальський молот. Тримаючи його в руці, можна далі бачити обрії народного життя та гартувати волю наших трударів. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом, то, мабуть, закінчив би

читати