Завантажити

Але довго щось будують, будують, та ніяк не добудують...
— Добре, що тобі, Миколо, будують, а мені ніякого куточка не дають у рідному місті. Кажуть, хтось почав ліпити і з мене кам'яний портрет, але нема де його поставити. Не знайдуть місця. Є така думка, щоб посадовити на возика і перевозити з однієї на іншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний пам'ятник.
— Не легше й тобі, брате Іване...
— Не легше...
— Скучно на цьому світі, панове, — разом проказали Гоголь і Котляревський.
Присутній на виставі міський голова Віктор Павлович і Трегубов почервонів, піт йому виступив на лобі... і
Вистава “Лимерівни” з успіхом продовжувалась. Знову Заньковецька — Лимерівна ронить свої кришталеві слова-сльози. З дедалі більшою силою розгортається драма народного життя, трагедія чулої, вразливої, безкомпромісно люблячої людини. Закінчується остання дія. Глядачі, стоячи, вітають артистів, чути вигуки:
— Заньковецька!
— Садовський!
— Затиркевич!
— Загорський!
— Переверзєва!
— Максимович!
Коли галас трохи вщух, почувся вигук:
— Просимо на сцену автора драми! Розлігся грім оплесків.
— Просимо!
Панас Якович завагався, хотів піднятися в ложі. Але Старицький притис його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалівна.
Публіка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька:
— Дозвольте мені, панове, від вашого імені передати подяку авторові!
— Автора просимо! Автора! — знову почулися голоси.
Панас Якович вагався. Перемогла мужність.
 
* * *
Після гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтаві пожвавилося. Частіше почали відбуватися любительські вистави. Гра Заньковецької породила аматорське наслідування. До того ж не без наслідків залишилися й гастролі російської артистки Марії Савіної. Походженням з України, вона добре знала народні пісні і виконувала їх, коли викликали на “біс”. Про Марію Заньковецьку і Марію Савіну серед молоді ширилась примовка: “Дві Марії полонили наші мрії”.
Натхненником любительських вистав був Віктор Іванович Василенко. Він радився з Панасом і частенько навідував його. А іноді запрошував свого друга у флігель губерніального земства. Тут, з ініціативи Віктора Івановича, було засновано музей. Сюди він передавав свої етнографічні знахідки.
У музеї було влаштовано виставку скульптурних статуеток і груп Леоніда Володимировича Позена. На неї прибув Панас Якович з Олександром Михайлівною. Відбулась приємна зустріч з істориком Іваном Федоровичем Павловським та давнім другом Миколою Андрійовичем Дмитріївим.
— Заздрю я Леоніду Володимировичу, — говорив Дмитріїв, — що він поєднав свою спеціальність юриста з діяльністю скульптора. А от я весь час залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до літератури.
— Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, — Позен лагідно повів своїми злегка розкосими розумними очима. Його усмішка приховалась у густій закругленій бороді. — Мені професія юриста не до душі. І хоч не мав художньої освіти, в товаристві художників-передвижників знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижників організовано і цю виставку. Тут виставлено мої праці з життя, побуту та історії.
Василенка як етнографа особливо зацікавила бронзова “Пастушка”: дівчинка у свитці й хусточці на голові пасе кізок, оглядає околиці, приставивши долоньку до брівок.
— Жива дійсність... Жива дійсність, — промовляв Василенко.
— А мене як історика захоплює “Запорожець у розвідці”, — додав Павловський.
Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру “Переселенці”. Вона викликала гіркі згадки. А ось і “Жебрак” — старий обдертий дід тримає шапку, простягає її на милостиню. Далі перевів зір на скульптуру “Оранка на Україні”. Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось заревуть, і те ревіння рознесеться, як скарга...
— Хіба ревуть воли, як ясла повні? — звернувся Дмитріїв, щоб розвіяти похмурі роздуми Панаса Яковича.
— Ви багато зробили, Леоніде Володимировичу, — заговорив Панас до скульптора. — Але немало належить ще зробити.
— Якби я був майстром пензля, то неодмінно ілюстрував би ваші твори.
— Є що ілюструвати і скульптурою. Надходить час увічнення пам'яті нашого земляка, творця “Енеїди”...
— Давно пора про це поговорити, — Василенко сів поруч Панаса. — Я підтримую цю думку. Міська управа має створити спеціальну комісію.
— То добре, Вікторе Івановичу... Ти, як гласний міської управи, повинен подати голос за відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. — Мирний підніс голову і поглядом окинув присутніх. — Це важка справа. Від голови Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А від губернатора до міністра внутрішніх справ ще довший, — похиливши голову, продовжував: — До міністра внутрішніх справ його світлості Сипягіна!
— Це так, — зітхнув Дмитріїв.
— Не зітхай зарані, Миколо Андрійовичу.
—

читати