Завантажити

Я ж кажу, що воли в ярмі і ті ревуть, — перевів на жарт Дмитріїв.
Слухаючи розмови, Позен звівся, пригладив чуба, що звисав на лоба.
— Ця думка давно непокоїть мене. Уявляю, які можна створити горельєфи окремих сцен “Енеїди”, “Наталки Полтавки”, “Москаля-чарівника”!.. Аби добути дозвіл на спорудження... Допоможе мені архітектор Ширшов.
— Буду добиватись у міській управі. Треба переконати Трегубова. Він же дбає за благоустрій міста, за його вигляд.
— Це видно, Вікторе Івановичу, хоча б з того, що одну вулицю запроектували назвати Трегубівською, а вулиці Котляревського нема...
— Та ще й з того, що з введенням монопольної торгівлі на горілку кожну вивіску пофарбовано та зроблено напис:
“Казенная винная лавка”.
— Повернімося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, — втрутився Панас Якович. — Чекаємо від вас, Леоніде Володимировичу, проекту.
— Обіцяю... Все зроблю, що в моїх силах. Спробую перелити в бронзу фрагменти “Енеїди” й “Наталки Полтавки”. Бронза теж може промовляти, як і рідне слово.
Тим часом у флігелі почало збиратися співоче товариство. Запросили Олександру Михайлівну зіграти на фортепіано. Вона не відмовилася. Полились мелодії Єдлічки та Лисенка.
Панас Якович дивився на профіль Олександри. Йому прикро було спостерігати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумів, що її чула вдача, повна жіночності, часто терпіла від буденного життя жінки чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди відгукувався на її нібито пустотливі бажання.
Повертаючись додому, він ніжно тримав Олександру під руку. Тепер була вона такою рідною, близькою, як ніколи. Весь час мовчала, ніби збиралася щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила:
— Чи не поснули наші хлопчики? Ніколи я надовго не залишала їх без свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давні знайомі вітали з народженням його, — звучала в словах материнська гордість.
— Так... Пам'ятний для нас 1893 рік і народженням Михася, й святом твого тридцятиліття, — Панас Якович зігрівав обіймами дружину, поділяючи її збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плекані в сімейному вогнищі бажання й надії. А разом з тим десь на дні душі ворушив письменницький невпокій образ горем битої людини. Снувалися вистраждувані епізоди роману “Повія”...
 
* * *
З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя. Після служби Панас Якович оддавав цілі години розвагам з дітьми. Але довелося зазнавати не тільки втіхи, а й уболівань, які приносила хвороба Олександри Михайлівни. Час від часу доводилось їй відбувати на лікування; зокрема до Харкова. Перебувала вона там під наглядом одного з професорів — невропатолога — ще з дівочих років.
Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всі знегоди. Його псевдонім “Мирний” набував значення не тільки в творчому, айв особистому житті. Коли виїздила Олександра Михайлівна на лікування, він багатьма листами підтримував її морально, висловлював глибокі почуття й уболівання. Поділився своїми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав до нього:
“2 січня 1895 р. Полтава
Щиро поважний добродію Вікторе Івановичу!.. Як то колись купно стрівали ми новий рік; а тепер?.. Кінець минулого року я провів у палаті; якраз получилася нужна бумага... Сидів до половини 11 години. Вернувся додому — один, як палець. Сестра пішла до своїх дітей; мої облягли спати... Сам вештався-вештався по хаті, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився — ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркі думки уже не дали спати... А як там дітвора, чи буде на сьогодні здорова? Як жінка одна собі у Харкові — чи не погіршало їй?.. Їздив, бачите, до неї на другий день свят. Бачив її і знайшов, що їй покращало; прийшла вже в себе зовсім; тільки коли-не-коли обізветься її тяжка хвороба, та вона вже її осилює... Більше двох місяців не бачились...
...Життя — довга нива, поки пройдеш її — не раз поколешся. За оті колючки на моїй ниві я приймав і свою пригоду... Дасть бог, може, і в наше віконце засяє сонце; затягнуться болячі виразки, підживуть, і життя знову поплететься тихо та мирно; а під ту тиш, може, ще й доведеться мені зробить не задля себе тільки, а для рідного краю, що згодував тебе, принадив твоє серце до себе, заставив його любити...”
Повернення з лікарні Олександри Михайлівни приносило оновлене щастя чулому, турботливому батькові й мужньому громадянину.
Тепер при кожній нагоді залишався вдома, слухав, як читала йому романи Олександра Михайлівна. Французькі і німецькі перекладала вголос. Панас жадібно знайомився з новинами зарубіжної літератури.
Іноді майстрував, лагодив щось і навіть допомагав старенькій няні, коли бачив, що вона втомилася.
А в свята знаходив час навідати земляка Гната в його хижі. Тут сходилися робітники-побратими. Вони звикли до гостя, привітно зустрічали його, охоче розмовляли, хотіли послухати новини.
Найчастіше такі

читати