Завантажити

Костянтинівно, його ще не знаєте, — докинув Горленко.
— Ні, знаю, — твердо відповіла Заньковецька. — Вивчаючи роль Лимерівни, я пізнала в ній і серце автора.
— Хай закінчить Панас Якович свою “Повію” і напише за нею драму, тоді ви насправді пізнаєте його серце.
— Ви, Василю Петровичу, мій давній друг. Не можу не вірити вам.
— І друг, і поклонник таланту!
— Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обіцяли славу, почесті. Але я зобов'язана своїми успіхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую і вам, Панасе Яковичу. Ваші твори допомагають мені розуміти душу людини і нести її болі до глядачів, — у словах артистки звучала тиха радість і смуток. У кожному її слові Панас Якович уловлював зворушливу принаду.
— Така вона й на сцені, як бачите. Самісінько така. За сотні і тисячі верст я їжджу, щоб побачити на сцені Марію Костянтинівну, — Горленко поцілував краєчок хустки артистки. — Цією хусточкою Марія Костянтинівна витирає справжні свої сльози, коли грає наймичку Харитину.
— Мої сльози — то голос моєї душі. Де те джерело, звідки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими він сердечно привітав Миколу Лисенка:
На широких степах, по зелених гаях,
Серед сел, хоч і людних, та вбогих,
Зародилась вона — наша пісня сумна —
На утіху сіром тих безродних,
Що в далекі краї, на широкі лани
Від гіркої втікали неволі,
Що з собою вони тільки сльози несли
Та надію до кращої долі.
Слова артистки зачарували присутніх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмови, раптово вигукнув:
— Чудово! Панасе! Ніколи я не сприймав так твоїх віршів, як зараз. Чудово!
— Не сподівався, що моє скромне привітання в день ювілею Лисенка переллється в уста нашої славетної артистки, — Мирний не зводив очей з Марії Костянтинівни.
— Що я вам говорив? Не моя правда? — кинув Горленко до Мирного.
— Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небі.
Прощаючись, друзі умовились зустрічатися на кожній виставі...
На виставу “Лимерівни” зарані були розпродані всі квитки. Приміщення літнього театру переповнене глядачами.
Піднімається завіса. Перед очима — широкий краєвид: левада, далі ліс. Розважаються, співають дівчата. Та ось з'являється п'яна Лимериха — гуляє з багатієм Шкандибенком, дочку Наталю продає — пропиває. А тим часом Наталя Лимерівна зустрілася з коханим Василем.
Заньковецька увіходить в роль, перевтілюється в сільську, вродливу, добру і пристрасну дівчину. В її голосі звучать то ноти дружби до Василя, то смуток, то протест проти лиходійства. Здається, сама природа рідного краю, чарівні пісні, зоряні вечори і прозорі ранки випестили душу артистки, вклали в її уста хвилюючий голос, сповнений непідробленої ніжності, щирості та життєвої жаги. Взявши від народу його духовні скарби, вона бережно користується ними, привертає увагу глядачів до кожного свого слова, до кожного поруху граційної постаті.
Панас Якович не відривав очей від сцени. Гра Заньковецької наповнювала вщерть уяву про драму жіночого безталання. У ній пізнавав нові й нові властивості жіночої душі. Зачаровано сиділа Олександра Михайлівна, зволоживши своїми слізьми Панасову руку.
Інші хвилювання викликав Садовський, перевтілившись у парубка Василя — чесного бідняка. Врода, кращі скарби душі марнуються: “Ніщо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх достатки!.. А де вони взялися?”
Монологом Садовського — Василя закінчується перша дія. Опускається завіса. Овація. Викликають Лимерівну. Строга і зваблива виходить Марія Костянтинівна. В лиці усмішка, на очах ще грають сльози.
— Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сцені, — Горленко з пафосом висловлював своє захоплення.
У перерві розіграли невеличку інтермедію. На сцені в задумливій позі сидить чоловік. Довге волосся на голові, гострий ніс, худорляве лице.
— Скучно на цьому світі, панове, — промовляє він.
У залі почулися голоси:
— Це ж Микола Гоголь!
— Гоголь!
— Ніби живий Микола Васильович!
— З того світу прийшов!?
До Гоголя на сцені підходить мандрівник з торбинкою за плечима, промовляє:
— Здоров, земляче Миколо Васильовичу!
— Здоров... Щось я тебе, либонь, пізнаю... Ти ж мій земляк Іван Петрович Котляревський, що “Енеїду” написав і “Наталку Полтавку”?
— Не згадуй моїх гріхів. За них і до раю не пускають, і з пекла проганяють... Може, примостюсь тут біля тебе, — Котляревський кладе клуночок до ніг Гоголя.
— Ні, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють мене з місця на місце. Сьогодні в Панасинковім театрі, а завтра невідомо куди поженуть. Нема постійного притулку. Міська управа збирається будинок культури мого імені спорудити... Тоді й тебе, земляче, в прийми візьму.

читати