Завантажити

відвідини припадали на дні урядово-царських свят, коли заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивішувались царські портрети. Попи й дяки співали, справляли молебні в церквах, після чого виконували царський гімн. Від чиновників губернатор вимагав обов'язкового відвідування таких молебнів у повній парадній формі й при шпазі. То була велика мука для Панаса Яковича.
Зустріч з побратимами відбулася і в дні “святкування” коронації імператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зійшлися в заворсклянському лісі, з додержанням правил конспірації. Панас Якович потрапив до того дуба, під яким двадцять років тому збиралися учасники товариства “Унія”. Це його схвилювало, нагадало колишніх друзів, яких доля закинула десь у сибірські нетрі, а декого повела на шибеницю.
Дуб ледве розпустив молоде листя, занімів, ніби ласкаво вітав гостей під своїми пишними шатами.
Гнат просив друзів триматися вільно, як на звичайній гулянці. Панас сів на трухлявому пеньочкові, поклав поруч себе постарілого солом'яного бриля, скинув темно-сині окуляри.
— Друзі! — почав Гнат. — Зійшлися ми, щоб поговорити про свою робітничу долю та й відсвяткувати коронацію нового, богом, а не людьми, даного імператора — вседержителя тюрем і сибірської каторги, — посміхнувся, розгладив свої прибиті сивиною вуса.
— Відсвяткуємо, тільки не так, як у Москві, на Ходинці. — Робітники заворушилися, загомоніли.
— Що ж там було на Ходинці?
— Розповідають прибулі з Москви залізничники, що його царська величність вирішила ощасливити народ коронацією. На Ходинському полі серед проваль побудували бараки, крамниці, різні приміщення, щоб безкоштовно роздавати народові цукерки, пряники і всякі дешеві брязкальця. Великі натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля... Загинуло та покалічено тисячі людей... Отак криваво почалося царювання Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб і діти та внуки знали.
— Кривавими цифрами закарбувати треба!
— Добре почав царювання!
— А його, гада коронованого, не скинули в ту прірву?
— Шкода...
— Ото коронація!
— Свято для отари овець, що всі разом мекають.
— Не мекають, а співають “Боже, царя храни”.
— Хто співає, хто скаче, а хто плаче.
— Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.
— Може, цей царьок вільготи дасть?
— Сподівайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для того, щоб її цариця олією мастила. Ха-ха-ха!
— Кожний правитель приносить якісь реформи, — пояснював Гнат, — Олександр II звільнив кріпаків від землі, дав людям голодну волю. Олександр III поширив казенну торгівлю горілкою, увів акцизні податки на тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те називається вседержавною мудрістю, або дурістю.
— Так нашому брату робітникові затягають каблучку на шиї...
— Зігнули в дугу нашого брата.
— Не тільки зігнули, а й у баранячий ріг скрутили.
— В'язи б їм скрутити!
— Хто ж доведе нас до розуму?
— За свій власний розум треба братися.
Панас Якович розповів про рід царів Романових, про придворні інтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловської фортеці, де гинули й гинуть кращі люди, борці за волю.
— Ех! Взяти б та всіх їх...
Гнат затяг пісню.
Її підхопили робітники. Розляглась тужна, як невільницький стогін, мелодія, котилася відгомоном по діброві, аж дуби стрепенулися.
Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу він витяг з кишені нещодавно написану “Розмову двох кумів про земські діла”. Робітники скупчилися навколо.
— Здоров був, куме! Звідкіля
Господь несе тебе додому?
— Водив на продаж я теля...
На обличчях робітників заграли усмішки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний сміх, коли йшлося про земських діячів.
— Отам пани
Самі найстарші засідають, —
Шепче сват мені на вухо. —
Управа, що її доймають
Чимало всі, — ти тільки слухай...
А посередині якраз —
Самий найстарший — предводитель.
На ліву руч від його — князь,
Великий, кажуть, він водитель
Обідів всяких”. Далі, бач, —
За тими довгими столами
Сидять все гласні — он між ними,
Дивись, — сидить з Ромна багач—
Вимальовується ціла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Відбувається процедура голосування шарами.
Чимраз гучнішим і гучнішим сміхом слухачі переривали читання, а по закінченні схвально загомоніли:
— Здоворо!
— Ото земство!
— У них язик, як у цигана батіг лящить.
— П'явки! Взять би всіх та до одного...
— Голими руками їжаків не візьмеш...
— Якщо не руками, то оглоблею.
— А може, спробувать! Руки наші мозолясті, як залізо, загартовані.
— Там від достатків дуріють, а тут — гни спину,

читати