Завантажити

простували на Малосадову вулицю.
 
* * *
Лише з'явився друком роман Льва Толстого “Воскресение” в журналі “Нива” 1899 року, як Горленко привіз його в Полтаву.
— Читай, Панасе! — з такими словами переступив поріг квартири Мирного.
— Що трапилось? — вийшов назустріч Панас Якович, а за ним і Олександра Михайлівна.
— Читай... читай, — повторював Горленко, вітаючи приятелів. — Знаменитий новий роман! Привіз, щоб тобі нагадати і вимагати від імені читачів закінчення роману “Повія”, — Горленко почав зачитувати уривки роману “Воскресение”.
Панас Якович і Олександра Михайлівна, сидячи у вітальні, уважно слухали.
На другий і на третій день продовжувалися читання. З кожним разом задумливіше слухав Панас Якович і на десятки запитань Горленка не відповідав. Нарешті заговорив...
— Роман Льва Миколаєвича хвилює мене своєю разючою правдою. Тільки великий правдолюб міг так відверто писати, — перегорнув сторінки і зачитав: — “Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться — и делает аресты и, смотря по настроению своєму или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, — или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама...” Правда... Гірка правда нашої дійсності...
— Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, — зауважив Горленко.
— Так. Але в роздумах героя ми пізнаємо самого автора.
— Очевидно, ми пізнаємо його і в заповіді, до якої дійшов герой роману: “Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им”. Це заповідь великого мораліста.
— Але я своїх героїв не веду до такої заповіді. Вони йдуть іншими шляхами.
— Однак, Панасе, ти довго водиш своїх героїв. Час би привести їх до якогось берега. Толстой привів же Катю до свого берега. І ти міг би нарешті привести до якогось берега свою героїню роману... Тут конче необхідне примирення характерів.
— Ні! Не до примирення! Мої герої підуть до кінця своїми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але інші ідеали вкладаю в свій роман. Хочу повести свою героїню до усвідомлення месницьких настроїв, до сподіванок на прийдешні часи, коли правда остаточно переможе кривду.
— Краще б ти без цих ідеалів закінчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи її до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачі дякуватимуть.
— Ніколи! — Панас Якович звівся з стільця і почав ходити по кімнаті. — Наша дійсність ставить інші вимоги. Іншими шляхами треба вести героїв...
— Куди?
— Куди? — Панас Якович зупинився серед кімнати. В глибині очей наче іскра промайнула і згасла. — Куди? Саме це не дає мені спокою.
— Василю Петровичу! Ви наступили на найболючіший Панасів палець. Тепер він не спатиме всю ніч, — втрутилась Олександра Михайлівна. — Запрошую до чаю... А я зіграю улюблену Панасову сонату...
— Здаюся! Корюся! — Горленко поцілував руку Олександрі Михайлівні. — Завтра їду до Петербурга і ладен виконати перше-ліпше доручення в столиці.
— Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, — Олександра Михайлівна, посміхаючись, звернулась до Панаса: — Ти не заперечуєш?
— Не заперечую... Але у мене є інше прохання. Прошу довідатись, коли має намір Володимир Галактіонович Короленко прибути до Полтави. Є такі чутки...
Олександра Михайлівна не помилилася. Цієї ночі довго Панас Якович писав. У збуджених думках він зустрівся з героїнею роману “Повія”, наче чув її голос: “Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!”
Якими шляхами повести безталанну жінку? Не до примирення стелеться її шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях і занотовує видіння пожежі: “Палає палац від гори і до низу, куріє садок, укритий жовтим димом... а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий...”
Коли вже засіріло надворі, в кімнату ввійшла Олександра Михайлівна.
— Чую, що перо твоє весь час шурхотить по папері. Не наважувалася турбувати...
Тихий ранок сизою голубкою воркував у вікно, проганяючи втому з думного чола.
 
* * *
В адресованому з Петербурга листі Горленко сповіщав, що він довідався про намір Володимира Короленка оселитися постійно в Полтаві.
Про цю новину Мирний розповів своїм друзям і лагодився зустріти Володимира Галактіоновича в перші ж дні його прибуття до міста. Але занадто ускладнились обставини в житті й діяльності письменника.
Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який

читати