Завантажити

написом: “Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава. 1903 года”.
Зворушений подарунком, Володимир Галактіонович дістав із шафи свою повість “Без языка” і написав на ній:
“Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г. Полтава”.
— Як справа з відкриттям пам'ятника Котляревському? — звернувся він до Василенка.
— Дозволено... Але не все гаразд.
— Знову перешкоди?
— Сам шеф жандармів Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис, запроектований на пам'ятнику:
“Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському”. Написи з “Наталки Полтавки” та шевченківського послання “На вічну пам'ять Котляревському” залишив, при умові, щоб у них було “сохранено общерусское правописание”.
— Дивно! — обурено вигукнув Короленко.
— Це ще не все. Міністр внутрішніх справ наказав полтавському губернатору не дозволяти виступів і привітань під час відкриття мовою народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов виїхав за кордон, доручивши віце-губернатору Фонвізіну та єпискому Іларіону виконувати вказівки Плеве.
— Без князя Урусова теж може відбутися свято. Але відкривати пам'ятник під безпосереднім контролем шефа жандармів — це ганьба світового значення. Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рідною мовою прославляти ім'я свого народного поета?! — Короленко схвильовано звівся, почав ходити. — Це можливе лише в державі, де все підпорядковане законам гноблення, де від обраного за лакейську убогодухість академіка до чиновничка найнижчого рангу прославляється тиранія й недоумство. — Зупинився, тоскно дивлячись у вікно на кобищанські краєвиди з обвітреними хижами та кособокими курятниками. — Все, все може витримати і терпіти цей багатострадний народ, історична доля якого так і проситься на оспівування в героїчних поемах і романах. Мене хвилюють українські народні думи. Їхні невільницькі мотиви викарбувані й у характері людей.
— Ці мотиви, — обізвався Мирний, — ріднять нашу поезію з піснями інших поневолених народів. Я так уявляю й пісні Лонгфелло...
— Так... Коли я був у Америці, мене вразила популярність пісень Лонгфелло, в яких заплямовується американське рабство. Капіталістам байдуже до духовного життя північноамериканських індіанців.
— Здається, найкраще розповів про це життя Лонгфелло в “Пісні про Гайавату”? — запитав Панас Якович.
— Безперечно... Твір пройнято загальнолюдським гуманізмом.
— Хотілося б зберегти цей дух гуманізму і в українському перекладі, — Панас Якович розгорнув теку і поклав на стіл рукопис.
Короленко почав читати.
Далі дістав англійський текст, звіряв з українським перекладом.
— Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремі слова треба, на мій погляд, замінити, щоб відповідали оригіналові.
— За поради спасибі...
— Де ви маєте друкувати переклад?
— У збірнику, присвяченому пам'яті Котляревського.
— Кращого нічого й вигадати не можна! Іменно в збірнику пам'яті українського національного поета. Хай звучить світовий перегук великих гуманістів! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике діло ви робите...
— Не вперше ми, наступники Котляревського, простягаємо через океан руку братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грінченко в поемі “Матильда Аграманте” прославив героїчну дочку кубинського народу, що віддала своє життя в боротьбі проти колонізаторів.
— Приклад гідний уваги істориків, — Володимир Галактіонович, труснувши своєю буйною шевелюрою, на мить замислився. — Ваше відвідування принесло мені багато приємності. Хочеться разом з вами поділяти хвилювання, що тривожать усіх нас. Отже, про час вікриття пам'ятника Котляревському сповістіть мене. Візьму участь у святі.
— Наше завдання полягає в тому, щоб відкриття пам'ятника вилилось у всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що раді були б перетворити цю знаменну подію в урядовий акт благодійства, подібного на те, коли ситі кидають із свого столу крихти голодним, а самі злорадно потішаються.
— Ваша правда... Так було, так є...
— Але так не повинно бути... Святкування, на мій погляд, покаже нам непримиренність двох таборів у суспільстві і серед літераторів також.
— Я приєднуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, — по-приятельськи потисли один одному руки.
 
* * *
У повені подій “і день іде, і ніч іде”, і човен вистражданих мрій гойдає люта хвиля, а він пливе до берегів осяяних надай...
З наближенням свята відкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович розсилав листи своїм друзям і знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30 серпня 1903 року. До Заньковецької він писав:
“Ясна Зоре нашого кону,
Славетна пані-добродійко,
Маріє Костянтинівно!
Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставі “Наталки Полтавки” під час святкування постанови

читати