Завантажити

в книзі описали. Тільки хай не збивається з правдивого шляху. Оце має піти в школу. Почав з літер слова складати... Тепер передам йому ту книгу, що від вас колись одержав, — витяг з шухлядки, подав хлопчикові. Той, дивлячись на обкладинку, водив пальцем по літерах:
— Хі-і-б-б-а-а... Хіба ре-е-в-в-у-у-ть ревуть во-о-л-и воли. Хіба ревуть воли...
Мати не зводила очей з сина.
— Понесемо книгу на село. Може, там про землю пишеться? Тепер у нас тільки й мови, що про землю. Кажуть, незабаром ділитимуть її на кожен двір, на кожну душу.
— Хто ділитиме? — запитав Гнат.
— А хто ж? Ліворуція... Недарма стяг червоний викинули біля сільської управи. Комітет тепер порядкує.
— Значить, пішло движеніє й там, — обізвався один з побратимів.
— Звісно, — додав інший, — не сидіти ж біднякам, як тим грибам під листям. Треба витикати на світ голови.
— А як же там урядник, старшина?
— Урядник утік, а старшина, наче лелека на висхлому болоті. Тепер і землю можна поділити...
— Атож, тільки приборкати треба багатіїв, забрати у них землю, а тоді й ділити, — Гнат приязно поглянув на дружину й на сина.
В очах жінки радість обіймалася зі смутком. Здавалося Мирному щось давно знайоме й рідне в рисах її обличчя, в загрубілих од праці руках. Де зустрічав таку? Скільки в ній звабливої простоти, життєвої нев'янучої снаги й скорботи! Принесла вона її сюди, може, тими шляхами, що й Шевченкові Катерина та наймичка? Принесла вона в цю побратимську хату й давню тривогу та сподіванки. Пізнавав жінку-трудівницю, жінку-матір багатострадного народу. Серце письменника наливалося жагою, новими бажаннями. Болів і радів разом з побратимом Гнатом...
Раптово до хати зайшов один з побратимів. Його схвильований вигляд висловлював тривогу.
— Гнате! Товариші прислали за тобою. Всі збираються... Чекають.
Гнат швидко натяг кашкет, блузу, щось узяв до кишені й швидко вийшов на вулицю.
Доносилися тривожні гудки з залізничних майстерень. Вулицею цокотіли вершники.
Незабаром повернувся схвильований Гнат.
— Небезпека, — звернувся до Панаса Яковича. — Зустрінемося, коли подам звістку. — Взяв принесені примірники “Рідного краю” та іншу літературу і швидко пішов.
 
* * *
Царський жовтневий маніфест 1905 року засвідчував урядову розгубленість і демагогічну гру прихильників монархічного трону. Події навіювали нові теми творчості чулому до громадського життя Мирному. Криваве придушення повстання селян у Сорочинцях каральною експедицією, очоленою самим Філоновим, викликало гнівні думки письменника. Наче знову зустрівся з цим підсатрапником, як і тоді, під час виклику Рудченка до губернатора.
Читав у газеті “Полтавщина” 12 січня 1906 року “Відкритий лист статському радникові Філонову”. Володимир Короленко в ньому обвинувачував: “А якщо і ви, як інші вам подібні, залишитесь непокараними, якщо, уникнувши всякого суду за поблажливість начальства і безсилля закону, ви разом з кокардою волітимете безпечно носити тавро цих тяжких публічних обвинувачень, то й тоді я вірю, що це моє звертання не пройде безслідно.
Хай країна бачить, до якого порядку, до якої сили законів, до якої відповідальності службових осіб, до якого обмеження прав громадянства кличуть її через два місяці після маніфесту 17 жовтня”.
Короленкові слова повторював Панас Якович, приєднуючи до них свої почуття та обурення. Пригадував ганебного Філонова, з яким не раз доводилось зустрітися віч-на-віч. Завжди віяло холодом від цієї темної сили — запеклого стража монархічного устрою. Шкодував, що за надрукування відвертого, гнівного листа Володимира Короленка було припинено видання газети “Полтавщина”...
Сорочинська трагедія сколихнула громадськість. Збирався Панас Якович навістити своїх приятелів у потерпілому селі, поділити з ними свій гнів, скорботу й надії. Та ось ще подія... У той час, як готувалася каральна експедиція в інші села, на головній вулиці міста мстивою рукою застрелено ката Філонова...
Але не ця подія схвилювала народолюбця, бо розумів, що не легше стане од знищення одного ката. Заграви, що обіймали роздолля Полтавщини, викликали болючі запитання. Тривожно звучала кореспонденція, вміщена в “Рідному краї” про судові процеси: “То йшло диканське діло, то сорочинське... Незабаром буде йти так звана “лохвицька справа”. Виносилися вироки про заслання нескорених наступом реакції. Присвячував їм рядки вірша “До братів засланців”. Тепер надрукувати його в “Рідному краї” неможливо. Не міг і сидіти на Кобищанах та прикриватися в установі мундиром чиновника Рудченка. Треба живим словом обізватися до поборників нескореної волі. Вуста шептали, як сповідь, слова:
“Ще треба зустрітися з давніми друзями. Недарма доля звела на Полтавському шляху з тими шукачами волі. Треба зустрітися...”
Одягнув просте вбрання, обійняв дружину й дітей. Повідомив, що затримається на цілу ніч.
Пішов на перехрестя шляхів за місто, де бовваніють

читати