Завантажити

моя, — цілував матір. Підійшов батько; говорив поважно й багатозначно:
— Щасти тобі, сину, і в дорозі, і на службі. Служи чесно, слухай начальників, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твій батько прослужив чесно свій вік по канцеляріях, не вкрав копійки, а заробив трудом. А на старість таки маємо й хату, та і садочок, та й поштивість від людей... Служи, корись... Заслужив уже колезького реєстратора, а там і до губернського секретаря дослужишся...
Вітер рвонув останніми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготіла бричка.
Виїхали за місто. Віддаля прощально визирав серед горбів та комишів грайливий Псьол. Панас зійшов з брички, шанобливо поглянувши на місто, яке забрало чимало років молодості. Рука потяглася до скриньки. Витяг рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишні узори. Червоний колір єднався з чорним, наче радість із журбою обіймалися, стелячись квітами та півниками. Були вони, як ніколи раніше, милими й рідними, ніби пророчили втіху та скорботи на невідомих шляхах і роздоріжжях.
Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Ніби жмутки сонячних променів лягли туди. Нарешті й сам сів. Коні помчали, помірно вибиваючи копитами одноманітний дріб. У такт йому фурман щось мугикав собі під ніс. Добрі коні йшли прудко, підтюпцем. Бричка помірно гойдалась, колихаючи думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячі від брата і батьків. А над усім виринали постаті тих чоловіків, що перестріли в дорозі біля яру.
Переїхали вже латаними дерев'яними мостами і через Ташань, і через Грунь. Ліси, байраки, степове роздолля. Не одна пісня й легенда народжувалися тут. Та не тільки легенди, а й билиці. Нагонив страху панам і купцям Гаркуша з своєю безстрашною ватагою. Запитав фурмана:
— Про Гаркушу чув розповіді? Що кажуть про нього? Запитання припало до душі фурману, і він охоче розговорився.
— Про Гаркушу тут кожен пастух знає. Такого сміливця та вродливця, мабуть, уже не з'явиться. Хіба в пісні тільки можна почути. Його й біс уночі обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха і свого сотника покинула. Ніби чарівником був той сміливець. З'являвся несподівано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Він не був розбійником. Душа в нього щира, козацька. Коли побратається з ким, то не зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер нема таких... Либонь, тільки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибіру...
— А хто той Гнидка?
— Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповідають, що тільки в казці можна почути.
— Страшне?
— Кому страшне, а кому — примарне, як сон рябої кобили. Хай бояться пани такого, як кози вовка... Бідна голова сей Гнидка був! На все вдатний, чи до ремества, чи до роботи якої. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запальний був! Обідили його неправим судом, землю відібрали. То він почав пиячити, злигався з пройдисвітами і став лютим звіром-розбійником. Одно ім'я Гнидки наводило жах на всю округу. А він і добрий був. Дуже любив свою жінку, заступався за бідноту. Останню сорочку зніме з себе й оддасть нужденному...
Ще довго розповідав фурман різні Гнидчині пригоди, але Панас уже не прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. “Гнидка — дуже цікавий суб'єкт як для етнографа, так і психолога... На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту, пригніченого усяким панством... Де одно зогнива, там починає інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому. І от починає він боротьбу за своє місце, за своє право на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де знайдеш його у тому непроглядному мороці, який сповива усе і усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все...”
Ось уже й Опішня, прославлена горшками та сливами. Опішнянські вози, зверху обплетені лозою, як просторі ясла, можна зустріти не тільки на шляхах Полтавщини, а й за її межами. Розвозять опішнянські гончарі свої вироби, а з ними спритні молодиці торгують свіжими та квашеними сливами. Тут, на цих глиняних баюрах, від роду до роду живе, бореться за життя дотепне, життєлюбне опішнянське плем'я. Здавна опішняни звикли мандрувати. Адже недаремно опішнянський гончар Олексій Хромий став побратимом Степана Разіна!
Нагодувавши та напоївши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки. Тепер дедалі частіше доводилося проїздити через дубові ліси. Стоять дуби столітньою сторожею, криючи в своєму гомоні згадки, ніби таємниці, шепочуть про історію пригнобленого люду.
А ось і прославлені диканські велети. Про них згадав і Пушкін:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казенных
Доныне внукам говорят...
Дуби шумлять у віковій

читати