Завантажити

того, що латав сорочку в корчмі. Вигляд його був суворий і владний.
Чоловіки обступили бричку. В одного, підперезаного вірьовкою, виглядала сокира. В другого в руці — замашна дубина. Стояли просто і твердо, як господарі на власній землі.
— Хто їде? Звідки й куди?
— Так-таки іменно... Звідки і куди? — хитро додав натоптуваний, з круглим, зарослим, як у куширі, обличчям чоловік. За халявою в нього виднівся колодій.
Панаса не стільки злякала, як зацікавила ця подія. Він витяг цигарки, запалив і зійшов з брички.
— Добридень вам, добрі люди! — з усмішкою привітався і простягнув цигарки невідомим. — Запалюймо!
— Запалимо потім, — понуро відповів той, що зупинив коні. — А зараз у нас є діло.
— У доброму ділі треба, щоб були руки білі, — пробував пожартувати фурман.
— Руки у нас не білі, а отакі, — показав свою, як гиря, руку отаман. — Ми чорними руками робимо святе діло.
— Та шукаємо свою голодну волю! Охляла вона, як курка на прив'язі, — додав другий.
— Так-таки іменно, що голодна. Як на прив'язі під тином.
— То такі шукачі і є добрими людьми, — Панас не втрачав спокою. З його уст не сходила лагідна усмішка. Помітив, як промайнула усмішка і в великих очах наймолодшого. Щось добре і гнівне світилося в них.
— Хіба ми такими дурнями родились, — обізвався юнак, — щоб лише байдикувати по світу, незрячими шукати шляхів? Хто шукає, той знаходить... Мені хочеться з цим чоловіком порозмовляти.
— Порозмовляй, Гнате! Ти ж умієш підсипати перцю у варену юшку.
— Так-таки іменно, — сміявся присадкуватий, поправляючи колодій за халявою.
Чоловіки тісніше обступили подорожніх. Дивилися суворими очима, в яких світилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте від давніх поколінь половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену крізь століття до днів голодної волі.
— Вийшли з яру на шлях, — знову заговорив Гнат, — відбирати своє, награбоване багатіями... Ви що везете? Може, маєте великі гроші, то поділімося з нами, — загадково усміхнувся. У його великих очах світились і згасали вогники.
— Так-таки іменно, поділімося з нами... Потруси, Гнате, їхню калитку, — підтоптуватий торкався до колодія за халявою.
— Великих грошей не маю, — неквапливо відповів Панас і, витягнувши з кишені гаманця, подав його юнакові.
Чоловіки обступили його, дивилися, що там є. Перемовилися між собою.
— Поділимося пополам, — твердо заговорив Гнат. — Один червінець нам, другий — вам, може, знадобиться в дорозі. А то ще зустрінуть вас наші спільники по той бік яру. Треба й з ними поділитися. Це ми позичаємо до слушного часу. Коли надійде наш час, то повернемо борг.
— З процентом, — додав кремезний.
— Так-таки іменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате!
— В поліцію, мабуть, доноса напишете? Не кваптеся. Вітра в полі не спіймати. А яри наші несходимі. Та й ночі темні — наші побратими.
— Поліція так само осоружна мені, як і вам. На таких, як я, теж пишуть доноси.
Чоловіки загадково переглянулися.
— То ви, паничу, теж за нашого брата? — широко розплющеними очима дивився Гнат. — Такого ми ще не зустрічали.
— Безталання ваше болить кожній чесній людині.
— То ходімте з нами, за отамана будете. Передам вам своє горопашне отаманство, — пропонував кремезний. — Якщо нежонатий, то посватаємо з нечистою силою. Скажуть тоді наші хлопці: “У яру під лісом побратався з бісом”.
— Брататися з бісом можна й за лісом. Та й не тільки в яру, а й на широких шляхах.
— Добра відповідь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блукає ярами. Зійдуться, як колись до Гаркупгі сходились. Загуляємо, аж небо здвигнеться! — ледь вловима усмішка ворухнула уста отамана.
— У кожного своя доля і свій шлях широкий... Прийде час, буду з вами...
— Отже, до слушного часу?
— Атож...
Чоловіки доброзичливо посміхалися. Гнівні очі отамана повилися тугою. Він поклав свою руку на Панасове плече.
— Може, повернемо червінця? — запитав Гнат.
— Можна повернути! — кинув отаман.
— Ні, не треба, — рішуче заперечив Панас. — Хай буде завдатком на те, що ми зустрінемось. Хотілося б ще поговорити.
— У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми її шукаємо, бо полуда з наших очей спадає поволі.
— Полуда спадає. Так-таки іменно, а очі замилюють нам реформою, — додав натоптуваний, — Під три чорти з тією реформою.
— Їдьте, чоловіче добрий, своєю дорогою. А ми повернемо свої оглоблі до лісу, — владно промовив отаман.
Чоловіки переглядалися між собою, як діти після провини, і розступилися, даючи дорогу.
— Тепер і запалити можна, — отаман відкинув полу подертої свитки, з-під якої виднілися старі оксамитові штани. — Не дивуйтесь з мого одягу. — Витяг з кишені тютюнову калитку, почав набивати люльку. — Це від пана досталося мені. Від пана Ґалаґана! Нас, дворових, пустили на всі чотири вітри, нічого не дали. Тільки свої

читати