Завантажити

вийду до тебе. Тоді веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха!
— Не жартуй.
— Хочеться жартувати!
— Не забороняю...
— А ти спробуй заборонити!
— Не маю влади.
— Добувай!
— А ти коритимешся?
— Побачимо. Ха-ха-ха!
— Приходь завтра в тому вбранні...
— Куди, до каруселі?
— Так, до каруселі. Завтра ж неділя. Вранці, о десятій годині.
— Для іспиту?
— Може, й для іспиту.
— Мого чи твого? Ха-ха-ха!
— Я серйозно. Не жартую.
— А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха!
Котився сміх, лягаючи на хвилі потемнілого в сутінках плеса.
 
* * *
Рівно о десятій годині наступного дня був, як умовились, біля каруселі. Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на голові старий кашкет — наче якийсь заробітчанин. Почав тривожитись — минав час, а Олександра не приходила. Невже пожартувала? Підходив ближче до каруселі, задивлявся на кружляння веселої молоді, наче щось намагався вловити в тому кружлянні, в звуках “Розлуки”. На цей раз вони були розпачливими і до болю верескливими. Відійшов, прислухався до розмов.
Аж ось, де не візьмись, простує в розкішному аристократичному вбранні Олександра і з нею — “маркіза”. Проходять повз. Не витримав, злегка підняв кашкет, наче вітаючись.
— І такі є, — обізвалася до Олександри “маркіза”. Навела лорнет. — Видно, що інтелігент. Жебрачить. — Витягла срібну монету з блискучої жіночої торбинки. — Понеси, дай йому.
— Не треба... — відвела Олександра руку “маркізи” і зашарілася.
Пішли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янілий. Сон це чи дійсність? Ледве опам'ятався й пішов навмання шляхом. “Жебрак, — шепотіли вуста, — жебрак. Може, в цьому є правда. Гірка правда. Я ж письменник того народу, що жебрачить”. Пригадувались різні оповідання про жебраків, і від того ставало ще гірше. Ненароком зустрів Алоїза Єдлічку.
— Панасе Яковичу? — здивовано розвів руками. — Ходіння в народ тепер у моді. Ходімо разом. Я люблю слухати розваги молоді. Завжди почуєш якусь цікаву пісню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти.
— Чиню сам над собою іспит, — сумно відповів Панас Якович.
— Життєві іспити не зашкодять.
— Так, життєві й безглузді.
— Безглуздя в тобі я ніколи не примічав.
— То було раніше, а тепер...
— Що сталося?
— Нічого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи писати романи, чи самому мандрувати в ролі якогось романізованого героя?
— І те складне, і те... Бачу, що заговорив у тобі вік розсудливої зрілості. А знаєш, що за останній час Олександра Михайлівна дуже цікавиться тобою. При кожній зустрічі розпитує й хвилюється.
— Розпитує? — вирвалось. — Не нагадуй про неї.
— Не буду. Он гурт зачинає пісню, ходімо послухаємо. — Єдлічка попростував до гурту, наспівуючи:
Розлука ти, розлука,
Несеш мені печаль...
Збагнувши настрої Панаса, почав наспівувати інші мотиви.
Дома знаходив відраду в читанні лірики Гейне. Брався перекладати, виливаючи свій смуток. У перекладі рідною мовою глибше пізнавав душу поета та й самого себе — “В душі моїй сльози, а серденьку туга”, “Чого ти тікаєш від мене?”...
 
* * *
В чеканні несподіванок каламутне попливли дні і ночі. Навмання ходив іноді до будинку жіночого інституту, зупинявся в алеї, куди доносились звуки фортепіано. Пізнавав у них того ж Бетховена, що й раніше слухав з таким хвилюванням. Бачив, вийшла з будинку Олександра і швидко пішла алеями. Не наважився йти слідом, бо наче від її постаті повіяло холодом. Понесла гордо піднесену голову і звабливо стрункі плечі, наче пишалася недоторканою вродою. Які контрасти жіночої краси!
Змагання думок і почуттів переносив на сторінки створюваного роману. Ніби стежив за кожним кроком життя героїні, накреслював нові епізоди епічної розповіді, в які вривалися ліричні мотиви уболівання за долю жінки. Особисті враження й тривогу поєднував у психологічних сплетіннях, розкриваючи душевні колізії вразливої особистості. Не зовні описував, а освітлював власними почуттями пригоди, що снували сюжетне плетиво роману. Не могла життєрадісна й химерна своєю поведінкою інститутка заслонити всі уболівання письменника.
На крилах мрій приносила муза смуток Галі. Хотів бачити її в інших обставинах, бажав, щоб доля ласкавим сонцем усміхнулася до неї. Ось вона пробуджується. Ранок.
“Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, і від того вона здавалася ще червоніша. Рожевий світ укрив усю світлицю, по сволоках стрибали невеличкі зайчики, по кутках, куди світ не заходив, трусилася темнота. У хаті було душно... Край ясного сонця саме виткнувся з-за землі, і пучок золотого променя в одну мить опинився біля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки і розсипався іскорками по її повному і, як сніг, білому лону... їй почулося, мов хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскіт пробіг по

читати