Завантажити

малювала зустріч двох жінок. Кожна неповторна у своїй звабливості. То з'являються, то щезають, як марево, їхні постаті. Залишаються лише від того марева очі — сумні, допитливі. Пізнає очі Галі... Та ще її уста. Ніби промовляють вони. Намагався уловити ліричну тональність тих слів, щоб заховати їх у своєму серці... Відчував бентежний біль і невгамовну наснагу творення.
Ходив на край міста, наче шукав поради в трепетного шумовиння дубів. Пізнавав одвічну казку про правду і кривду, що допомагає своєю мудрою глибиною пізнавати світ, розуміти душу людини...
Тривожними спогадами заповнювалась уява Панаса. В ній верх брав емоційний, вразливий і чулий Мирний над помірковано-витриманим ретельним службовцем Рудченком.
Коли приходила на сторінки роману страдницька постать Галі й там поринав її образ в імлі складних житейських ситуацій, то інтимно наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квітка, нагороджена природною красою й щедротами інститутського виховання Олександра. Надсилав їй один за одним листи, а в окремих з них у віршовій формі нагадував незабутні зустрічі й прогулянки:
Пішов у ліс, де торік ми сиділи...
Очерет та сага вкрили річку в лугах,
Самі луки пожовкли, зчорніли;
Височенні дуби не шумлять, як тоді,
А німують без листу, сухії...
Повернувшись до Полтави, Олександра принесла радість і тривогу. Надійшов час зважити взаємини та вирішити складні питання особистого життя. Після вагань, роздумів насмілився писати листа до Олександриної матері:
“Квітень 1889 р.
Дорога мамо дорогої для мене дочки!
Дозволяю собі звернутися до Вас з цим листом, надіючись, що Ваше добре материнське серце поставиться за це поблажливо до мене — Вам зовсім чужій і невідомій людині. Моя глибока любов до Олександри Михайлівни підтримує в мені цю впевненість, так само надає вона мені й сміливості назвати Вас в цьому листі мамою. Дуже я люблю Вашу дочку...
Розкриваючи перед Вами історію наших взаємних почуттів і відношень, я тішу себе надією, дорога мамо, що Ви не тільки дасте згоду на освячення їх, а й самі осіните своїм материнським благословенням; обіцяю Вам наскільки вистачить моїх сил і уміння, дати Олександрі Михайлівні і необхідний спокій, і те матеріальне забезпечення, що його я, відповідно моїм достаткам, можу надати. Сподіваюсь, що життя наше буде тихим, трудівничим, без зайвої розкоші, але повне необхідного забезпечення та радісної злагодженості. Маю надію, що Ваше материнське благословення і наша взаємна любов допоможе нам здійснити сподіванки...”
 
* * *
На виклик брата негайно прибув до Полтави Іван Рудченко. Він застав збентеженого Панаса Яковича на квартирі.
— Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно відірвав тебе від роботи.
— Ні, Панасе! По твоєму вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений?
— Як же не бентежитись? Живе собі чоловік, доживає до сорокалітнього віку, коли вже сиві волосинки забарвлюють чорну бороду... І ось заманулося одружитись.
— Це добре, Панасе. Доки ж тобі бити байдики... Вже інеєм років тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлівна підкорила твоє серце?
— Моє серце нікому не кориться. Як ти дивишся на мій вибір?
— Не сподівався. В душі ти великий демократ, а Олександра з аристократичної сім'ї.
— Це не біда... Хай аристократи коряться демократам. Біда в іншому...
— Ти натякаєш на болісно вразливу вдачу Олександри? Скажу відверто, що з іншою людиною їй не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагідний... Хто через кладку обережно ступає, той у воді не потопає.
— То так здається... Ось і зараз розхвилювався.
— Чому?
— Відбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимагає, щоб вінчання справили в Карлівці, а весілля відгуляли в домі Шейдеманів. Хоче, щоб я з'явився до батьків у циліндрі та з усіма своїми орденами... Я не погоджуюсь. Від цього й ламається наша дружба.
— Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощує.
— Це так. Але я чіпляю на груди ордени тільки у надзвичайних випадках, коли вимагає начальство. А тут...
— Ха-ха-ха, — залився сміхом Іван Якович. — А тут теж надзвичайний випадок і начальство.
— Хіба Олександра мені начальник?
— Її батько Шейдеман може зрівнятися з будь-яким начальством. Багатим карлівським маєтком управляють Шейдемани ще з часу, коли він став власністю великої княгині Олени Павлівни — сестри “неудобозабываемого”, як говорив Шевченко, імператора Миколи І. Управитель маєтку, що належить царському роду, — це неабихто. Йому відкриті двері у вищі сфери...
— Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого?
— Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиляє голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання,

читати