Завантажити

листу. Вимережувалась у мелодійному звучанні легенда, подарована композитором.
 
* * *
У напруженій праці минала зима. А перший подих весни приніс хвилюючі вісті. В “Правительственном вестнике” сповіщалося, що нарада міністрів внутрішніх справ, народної освіти, юстиції та обер-прокурора найсвятішого синоду Побєдоносцева ухвалила припинити видання “Отечественных записок”.
— З усіх убивств останнього часу найтяжче вбивство учинено 20 квітня 1884 року — вбивство “Отечественных записок”. Постріл злочинців спрямовано на вільну думку, на громадянську честь і мужність, — так мовив Панас Мирний, наче доповідаючи Панасові Рудченкові про свої переживання.
Розумів, що цей реакційний постріл влучає і в “Раду” Старицького; її видання буде припинено.
У такі хвилини скорботи радий був розважити себе зустрічами з Олександрою. Своїм дзвінким сміхом вона затамовувала сердечні болі. Знаходив якусь душевну потребу зустрічатися з нею, милуватися, впиваючи безхмарну блакить очей. А довгими вечорами самітності ніби приносила свій невиплаканий смуток невідступна тінь Галі, бентежила уяву. Тоді наповнювався новими сторінками роман. Потім ніс своє налите жалем серце до Олександри. Дитячою безпосередністю, несподіванками вона збуджувала настрій, вносила то неспокій, то відвертала думки від повсякденних турбот, її химерна вдача і бентежила Панаса Яковича, і приносила радість.
Коло особистих інтересів з кожним днем поширювалось. Відриваючись від праці, ходив до жіночого інституту, прогулювався в парку, прислухався до гри на фортепіано, угадував, хто грає. Адже Олександра під керівництвом Єдлічки почала викладати в інституті гру на фортепіано.
В чеканні знаходив самовтіху, наче дисциплінував себе в новій, ще не осмисленій галузі життя. Іноді бентежився з того, що таке юне дівча примушує його ходити тут і поглядати на вікна.
Зустрічав на алеї, коли виходила з інституту, простували через плац, зупинялися, жартуючи, біля каруселі, де розважалася молодь, слухали, як катеринник виводить “Розлуку”. Сміялися і схилами спускались аж до Надворскля. Наче пливли в повені хвилястих лугів. Прислухалися й до гомону діброви, і до зачарованої тиші прозорого плеса, де щедро, як зорі в небі, красувалися білі лілеї. Дзвінко сміялася, коли Панас, забрьоханий, повертався від берега і приносив лілеї з довгими гнучкими стеблами. Обвивала ними собі шию і квітчала груди.
— Так хороше? — запитувала.
— То недоторканна краса лілей. — Панас розповів легенду про дівчину, яка, тікаючи від життєвих знегод, щоб зберегти свою первісну красу, забралась на неприступне плесо і перетворилася на водяну квітку. Ще й Шевченковими словами забарвив легенду:
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білимі
Аж гай звеселила.
— Легенда на мене смуток навіяла. — Олександра поскидала з шиї гнучкі стебла, поклала біля себе, задивилася на хвилі, наче й сама заколисувалась у тихоплавному гойданні.
— На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще більше, коли я дивлюся на жінку, як на лілею.
— І на мене так дивишся? — наче прокинулась від зачарованого сну.
— Так...
— Я не хочу, щоб так на мене дивилися.
— Всі ви, вихованки шляхетського інституту, як ті лілеї. А поза вас вирує життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не знаєте цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в розкошах, не знаєте, що таке сльози трудової людини...
— Не хочу бути лілеєю! — Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась.
— Не гнівайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати, а слів не вистачає. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Наші взаємини переростають межі звичайної дружби...
— Вони вже переросли, — задумливо посміхнулась.
— Але куди все це може повести нас?
— Ти дивишся на мене, як на панєнку?
— Так... Як на вродливу, випещену в розкошах панєнку.
— Хочу довести, що я можу бути іншою!
— Чим?
— Піснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навіть босою ходити, як прості дівчата...
— Ніжки поколеш...
— Хай!.. Іспити в інституті я складала добре. Хочу скласти іспит інший... Для тебе!.. Чуєш, для тебе! — очі Олександри загорілись. — От завтра переодягнусь у просте вбрання і прийду до тебе.
— Це жарт?
— Ні, не жарт!
— А потім у такому вбранні підеш викладати панночкам гру на фортепіано?
— Ні... Піду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш.
Замовкли. Тихе плесо, ніби прислухаючись до розмови, почало гойдати на своєму лоні вечірні зорі. Вони були чисті, задумливі... Та їхню задумливість обірвала Олександра дзвінким сміхом.
— Чого ти? Смішно?
— Ні, весело...
— Не розумію.
— Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозуміти. Мене навіть наша “маркіза” почина розуміти, а ти...
— Я ж не “маркіза”, — запитливо поглянув.
— Не ображайся... Я не така. От одягну найпростіше вбрання і

читати