Завантажити

журилася. Тютюн є, Гнате?
— Все викурив.
— Почекай курива до слушного часу, про який ти все марив, Гнате, — рябий згорблений чоловік гірко посміхнувся.
Слухаючи розмови, Панас Якович обізвався:
— Можу позичити вам курива, — витяг вишиваний дорожній кисет і подав чоловікам.
Гнат узяв кисет, натрусив у жменю тютюну, задивився на вишивку.
— Так і наші дівчата колись вишивали... Десь я вже бачив цей кисет.
— Може, тоді, коли між ярами перегукувалась “Гуляй, воля!”
— Стривайте, щось пригадую, — пильно поглянув. — Це було давненько, коли я ще парубкував...
— Мабуть, зустрічалися, — роздумуючи, промовив Панас Якович, переконавшись, що зустрів того, який колись з побратимами нагодився біля яру.
— Це було тоді, як ми позичили у вас червінця... Пригадав. Віддав би, та немає, — на чолі ворухнулись борозенки, що їх поклало життя.
— Я не вимагаю повернення. Хай до слушного часу.
— Сам не прийде, коли його власними руками не повернемо на свій бік, — Гнат блиснув очима і затис кулак, наче в його грудях заклекотів гнів. — За тютюн та добре слово спасибі. Коли не погордуєте, то завітайте до нас у ту похилу хату на березі Ворскли. Там я живу з побратимами. Запрошую, як давнього знайомого.
— Спасибі... При нагоді завітаю.
— А тепер, браття, наберімо в рот води і повертаймо оглоблі. Бачите, он жандарм вистрибнув, як заєць з капусти, — Гнат звівся, за ним чоловіки. Розійшлись у різні боки.
Ще залишався сидіти на колоді. Поставала давня зустріч. Пригадав і гнівного Чіпку — героя свого першого роману. Хотілося тепер повернути його з Сибіру до цих побратимів-робітників, у житті яких зажевріли нові іскри. Може, вони розгоряться, щоб вогнем освітити шлях до кращої долі?..
Нарешті поїзд прибув. Старицький привіз кілька пакунків книг та нот.
— Вітаю з перемогою, Панасе! — Старицький подав книгу, на якій значилося: “Рада. Український альманах”. — Першу частину роману “Повія” надруковано!
Панас розгорнув альманах.
— Спасибі. Це наша спільна перемога.
 
* * *
Кількаденне перебування Михайла Старицького в Полтаві заповнилося зустрічами, бесідами. Найчастіше радився з Панасом Яковичем, розповідав про організацію театру, про ентузіастів-акторів.
— Уяви собі, що в Києві, у нашому рідному Києві, генерал-губернатор Дрентельн забороняє грати трупі, утримання якої я взяв на себе. Забороняє грати таким талановитим акторам, як Марія Заньковецька, Марко Кропивницький... Це ж ганьба! Ми добилися перегляду Емського указу... Але свавільно продовжують діяти губернатори-сатрапи. На їхнє самовладдя віддали культурне життя нашої країни. Девізом політичної мудрості для них є завчені слова: “заборонити”, “припинити”, “не дозволити”, “затримати”. Люто злобствує “Киевлянин”, нацьковуючи проти нас продажних журналістів. Студенти підіймають заколоти. Начальник жандармського управління занепокоєний і вимагає від департаменту поліції збільшити каральні загони... Часом Київський університет виглядає фортецею в облозі. Закривають вільний доступ на лекції професорів. Наступ реакції посилюється. Туполобі чиновники підсилають переодягненими своїх агентів охранки підслуховувати лекції професорів. Це ж невидана у світі ганьба...
— Очевидно, що для благоденствія імперії треба слово і розум на прив'язі тримати.
— Біда, що таких, хто пише доноси, в нашій країні більше, ніж тих, хто висловлює щось розумне. Уявіть собі, всі мої вірші, присвячені Шевченкові, цензура забороняє друкувати в “Раді”, їм навіть здаються небезпечними такі рядки:
Ні, він не вмер! Поки ще наше слово
Лунатиме серед степів, лугів,
 
Його пісень розіллється чудово
Мелодія по сизій млі віків.
 
І заповіт братерства та любові,
Що він нам дав, як стяг, на боротьбу,
 
Перелетить луною в інші мови
І правдою подужає злобу.
— Якщо не можна друкувати такі вірші, то всього Пушкіна могли б теж заборонити, — хвилюючись, Панас Якович почав палити цигарки.
— Уяви собі, Панасе, що пише державний цензор про мої вірші, присвячені Шевченкові: “Исполнено мрачного отчаяния за нравственный гнет, испытьшаемый Украиной... Высказывается надежда, что настанет время, когда спадут цепи вековой зимы, когда заговорят даже немые, все вместе запоют новый искренний псалом”... Це ж ганьба! Невидана ганьба! — Старицький, нахмуривши брови, запитливо дивився на Мирного. — Ну, що ти скажеш?
— Вірю в часи, коли наші діти і внуки вивчатимуть історію сатрапії, як страшну минувшину...
— Це так. Але що ми дамо, аби нас не проклинали та згадали незлим словом ті внуки?
— Мене хвилює і бентежить це. Кого згадають вони? Чи чиновника Рудченка, чи страждущого нині, мало кому відомого Мирного?
— Пиши! Твої романи багато розповідатимуть нащадкам. Не Рудченка, а Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобі поширити свої творчі обрії. В тебе є сила і хист. Ти повинен

читати