Завантажити

заповнювались несамовитим ґерґотанням, від чого в'яло листя на деревах, сохла трава в лузі, мутніла вода на тихих плесах і в прозорих ріках. Лише могутні дуби незрадливо шуміли, стелячи свій віковий гомін по окраденій землі. Благальне простягали вони віти назустріч сонцю, впиваючи його променисту силу. Обізвалося на те благання сонце, посипаючи землю іскристою зливою, і повернуло кожній пташці її природний спів. А дубам було надане довголіття, щоб своїм шумом сповіщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля від пташиного співу. Обізвалися ліси й діброви, славлячи мудрість сонця. І зашуміли переможно дуби.
— Перед мудрістю сонця не можна не скоритись, — Панас Якович запитально поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе нові роздуми Михайла Петровича.
— Не тільки скоритись, а й славити цю вікопомну мудрість! — у хвилини піднесення пишномовне говорив Старицький. — Мудрість сонця славить кожен, хто не терпить хмурих днів!
Микола Віталійович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде багато говорити й декламувати. Лише музика може підкорити його. Тому Лисенко сів до фортепіано і заграв. Заспівала Олександра Михайлівна:
Стелися, барвінку, низенько...
Пісня підіймала з самого дна душі смуток давній, звучала своєю народною нев'янучою красою. З піснею наче з'являлася тінь Галі, з'єднавшись ненароком з цією прозороокою співачкою.
Уявна зустріч ранила Панасове серце...
 
* * *
Повернувшись у свою кімнату, намагався збагнути все, що трапилось. Ятрили думку і слова Старицького, і притча Єдлічки. А зрештою, виринала і захлинала всі роздуми проста пісня, що її зронила зі своїх уст учениця Єдлічки. Тією піснею вона торкнулася до натягнутих струн вразливої душі. Тепер забриніли вони і не давали спокою.
Знову, як на таємничу раду, приходили омріяні страдниці, приносили свій смуток і болі. Роман про жіноче безталання ставав животрепетним, глибше полонив уяву. Бо скільки того безталання криють міста, села, сільські стріхи і темні провулочки! Також виникла думка про написання драми з народного життя. Уважно перечитував драматичні твори Островського. Ще в роки перших літературних вправ переклав українською мовою його “Доходное место”, захоплювався братовим перекладом “Грозы”. Розумів, що в драматургії криється сила динамічних сцен та образів. Знав сценічні успіхи п'єс Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе в неволю”, “Помирились” та його водевілів і напівісторичної драми “Невольник”, написаної за мотивами Шевченка.
Радився зі Старицьким, який підтримував задуми і сам брався за перо драматурга.
Уява малювала розквіт народного театру, де б дзвеніла задушевна пісня, проходили в діях добрі й лихі люди. Адже у відродженні культури кожного народу театр відіграє велику роль, пробуджує думки і почуття. На сцені глядачі пізнають своє життя, свою історію, свої заповітні мрії. Ще старогрецький Есхіл обезсмертив у драмі дух прикутого, але нескоримого Прометея, давши урок іншим народам виносити священну пристрасть душі в дійствах сценічних.
І згадки про Галю, і зустріч з чулою до мелодій панночкою Олександрою Михайлівною викликали цілий потік почувань, бажання виступити в жанрі, найтісніше пов'язаному з музикою, — в жанрі драми. Вважав, що невичерпні джерела для драматурга криють українські народні балади. На грунті балад будували величні твори класики світової літератури Байрон, Гете, Міцкевич.
Хотілося відтворити конфлікти й трагедію, що її втілив народ у баладі про Лимерівну.
Ой пила, пила та Лимериха на меду,
Та пропила свою дочку молоду...
Ніс і на службу накопичені нічними годинами роздуми. На вулиці біля урядових установ відбувалась урочиста прогулянка губернатора. Він у парадній формі простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли віце-губернатор і керуючий справами канцелярії. На три кроки далі марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчі чини. Таке “шествіє”, як називали його полтавці, відбувалося час від часу, коли генерал-губернатор хотів нагадати, що існує непорушна влада, надана йому від вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих, цілим хором сюрчали не тільки городові, а й дільничі урядники. Це подобалось губернатору, і він навіть давав нагороди за “бдительность” тим, хто найкраще орудує поліцейським сюрчком.
Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово гримнув оркестр “Боже, царя храни”, від чого й бронзовий орел на пам'ятнику Слави ніби ширше розкрив крила, дивуючись “шествію”.
Дійшовши до губернаторської управи, властитель губернії підіймався парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Інші чини підіймалися бічними ходами.
Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович довідався, коли прочитав газету, де сповіщалося про скликання гласних на земські збори.
Справа в тому, що губернатор вів боротьбу за обмеження прав земства. Він вимагав, щоб кожна

читати