Завантажити

досвід організації видавничої справи Іваном Франком у Галичині зобов'язує...
— Правильно, друже, — Старицький обняв Мирного. — Бачу, що недаремно прибули ми до Полтави.
— Прибули вчасно. У розмові з вами можна відвести душу, почути живе слово. Хотілося б ще почути від вас, Михайле Петровичу, якогось нового вірша...
— Коли є бажання, то я зачитаю вірш, написаний у тяжкі дні гонитви, коли мав намір навіть залишити рідний край.
— Просимо...
Старицький звівся, пройшовся по кімнаті, розправив свої розкішні вуса. Полилась римована мова. Читець від строфи до строфи проймався пафосом:
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий...
Разом з ритмами поезії билося в один такт і його зворушене серце.
І ось тепер та змучена любов
Мене жене в далеку чужину...
Єдлічка звівся, підійшов до Лисенка.
— Ось я приніс нові зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо Віталійовичу.
— Ваші композиторські обробки народних мотивів, Алоїзе Вячеславовичу, мені відомі. Хотілося б почути, як звучать записані тут. Шкода, що нема на чому грати.
— У сусідній кімнаті, де живе моя колишня курсистка, є фортепіано. Я попрошу дозволу завітати туди, — Єдлічка вийшов і швидко повернувся. — Прошу друзів завітати в кімнату Анни Осипівни Адешелідзе. Це симпатична, гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидві закінчили Полтавський жіночий шляхетний інститут. Добре грають на фортепіано.
— Отже, наші збори законспіруємо присутністю панночок...
У просторій кімнаті, добре обставленій, гостей зустріли дві панночки. Обидві скромно, але елегантно зодягнуті, привітні, дуже чемні.
Подаючи руку, Анна Осипівна примружувала свої великі чорні очі.
— А це моя подруга Олександра Михайлівна Шейдеман, — показала на подругу.
Русява, з напрочуд світлими очима дівчина років вісімнадцяти посміхнулася, граційно подаючи руку гостям.
Панаса Яковича вразило відкрите, добре і разом з тим гордовите обличчя дівчини. Потискуючи її невеличку руку, він помітив, що вона ніби приховувала густими віями світло своїх очей.
— Прошу гостей сідати, — запросила Анна Осипівна.
— Анно Осипівно, Олександре Михайлівно, прошу не відмовити зіграти деякі речі.
На прохання Єдлічки обидві підійшли до фортепіано. Доки Микола Віталійович переглядав ноти і відкладав їх, Олександра Михайлівна сіла й заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пізнав ті звуки, що в хвилини великої душевної тривоги чув за стіною.
Пізнав і ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливішою. Білі руки, наче лебеді, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюблені мелодії Бетховена. Тепер ці звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною гармонією наповнювалась вся його істота. Він підійшов до фортепіано, ждав, поки Олександра Михайлівна закінчила гру.
— Дозвольте з усією щирістю подякувати вам за гру. Вона не вперше чарує мене.
— Не вперше? А я оце вперше зустрічаю вас, — протягла руку. Потискуючи її, Панас Якович відчував, ніби від того потиску продовжували бриніти звуки фортепіано.
Швидко перейшли на жваві, дотепні розмови. Дівчата грали, співали. Іноді сідав до фортепіано сам Алоїз Вячеславович. Виконувались пісні в його обробці “Ой дівчина горлиця”, “Чи се ж тая криниченька”, “Ой не ходи, Грицю”, “Ой хмелю, мій хмелю”, “Пасла дівка лебедя”. Пісню “Хусточка моя шовковая” виконала Олександра Михайлівна під акомпанемент Алоїза Вячеславовича.
Панаса вразила співачка не силою свого голосу, а ліричним його тембром.
— Я горджусь своїми ученицями, — Єдлічка з подякою поглянув на Олександру Михайлівну, коли вона закінчила пісню.
— Чехи здавна славились і музикою, і своєю мудрістю. — Лисенко близько підійшов до Єдлічки. — Мені здається, що ми знайомі з самого народження.
— Так, бо я й себе пізнав у вашій пісні, особливо жіночій. Яка прозора душа того народу, що випестив такі пісні! Це мене назавжди зв'язало з Полтавою, до якої я прибув по закінченні Празької консерваторії... Кожний народ у своєму слові і пісні береже щось неповторне, чарівне. Люблячи своє рідне, я полюбив і вашу українську пісню. Віддаю їй свій хист і свої почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лісному царстві зібралися найрізноманітніші птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену пісню, як уміла, як сонце їй веліло. Дивною гармонією сповнювалися лісові хащі, узлісся й розлогі долини. Небо чарувалося цією гармонією і усміхалося кожній пташині. Та ось налетіла зграя якихось заморських шулік, а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто, заглушаючи багатострунний пташиний спів. Коли яка пташка обзивалася своїм голосом, гайворони загонили їх у дупла та нетрі, вимагаючи крякати по-воронячому.
Деякі пташки, скоряючись, пробували забути рідну пісню. Але не вдалося ні соловейку, ні жайворонку стати воронами... Простори землі

читати