Завантажити

другові і товаришеві
Михайлу Петровичу Драгоманову.
1876”
Панас Якович почав похапцем гортати сторінки книги.
— Переклад українською мовою — це значна подія. Передай подяку Михайлові Петровичу. Він здатний на сміливі вчинки. Рух допомоги балканським слов'янам всіляко будемо підтримувати.
— Є відомості, що на Балканах розгорнеться велика війна з участю російського війська. Багато є охочих добровільно йти допомагати повсталим слов'янам.
— Це знаменно. Коли людина сприяє визволенню іншого народу, то вона вірить і в розквіт свого власного.
— Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Києва.
— До Кременчука поїдемо разом. Конче мені треба заїхати в Кобеняки. Водночас маю зустрітися з колишніми учасниками нашої “Унії”. Хоч вона розгромлена, але паростки ще не вмерли. Візьму з собою “Сербські народні думи і пісні”.
— А цей рукопис я повезу до Києва, — Іван Якович перегортав сторінки повісті “Лихі люди”. — Вразливо ти пишеш і сміливо. В той час, коли посилились по всій країні арешти, ти в своїй повісті розкриваєш двері казематів, показуєш нескоримих людей... Бачу, що в тебе тут діють усе чоловіки. Для різноманітності належало б вивести якусь жінку. Це б відповідало правді.
Слова брата вразили Панаса Яковича.
— Це окрема тема, яка мене найбільш непокоїть.
 
ЧАСТИНА ДРУГА
НА ТЕРЕЗАХ СУМЛІННЯ Й ПРИСТРАСТІ
Тільки через рік після видання потрапила до рук Панаса Яковича повість “Лихі люди”. Тепер він розглядав її разом з прибулим до Полтави Дмитром Пильчиковим. На обкладинці читали:
“ГРОМАДА
Українська часопись,
впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом і С. Подолінським
Женева. І877”
Майже вся третя книга “Громади” була заповнена повістю “Лихі люди”.
У цей час нагодився і Алоїз Вячеславович Єдлічка, поділяв радість друзів. Він схвильовано зачитав епіграф до повісті:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
— Зачитайте ще раз, Алоїзе Вячеславовичу, — просив Пильчиков. — Ці слова вистраждані... Апостол правди і науки? Коли, в яких обставинах, у якому вбранні чекати його нам?
Розмову повели про події. А їх було багато за останні два роки. Відбулась кровопролитна російсько-турецька війна. І в пресі, і в усних переказах ширились повідомлення про тяжкі бої під Плевною та на Шипці. Суворо, правдиво відбив ці події на своїх полотнах живописець Василь Верещагін — учасник війни. Розповідали, що імператору Олександру II дуже не сподобались ці картини.
— Одне кровопролиття на Балканах, а друге в закритому процесі при сенаті, де сіли на лави підсудних 193 народники, — висловлював свої судження Панас Якович.
Співчутливо переглянулись друзі. Хвилювали ці події кожну чесну людину. Ширився розголос про сміливі промови на процесі. Тяглися нитки до полтавського народницького осередку, до розкритої чигиринської змови, очоленої народниками Стефановичем, Дейчем, Бохановським. Чигиринська ж справа набула великої ваги на Україні. Арештованих допитували в Києві. Тут вони відбували ув'язнення, доки юний полтавець, учасник таємного товариства “Унія”, Ростислав Стеблін-Каменський організував втечу.
Живим в уяві Панаса Яковича постав запальний, натхненно фанатичний Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах “Унії”. Не могли не згадати друзі й другого учасника “Унії”, Дмитра Андрійовича Лизогуба. Перебуваючи в Одесі, Пильчиков довідався, що він сидить в одеській тюрмі. За революційну діяльність вкупі з Желябовим, за сміливу пропаганду його чекає найсуворіше покарання.
Це все насторожувало Панаса Яковича. До того ж вразив арешт учителя Полтавської гімназії Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи перед тим у Києві, дружив з Михайлом Старицьким.
Скаженів полтавський жандармський полковник Банін, пишучи один за одним рапорти до Третього відділення. “Таких лиц немало, — писав він, — через что эти паразиты размножаются, завербовывая в свой кружок все более й более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости”.
— Хіба можна в одній повісті охопити всі гострі події останніх років? — задумливо говорив Панас Якович.
— Добре, що ти не покидаєш своїх мрій. Вони не дають черствіти серцю. Пригадую мрії моєї юності. Багато ми колись сперечалися про напрями діяльності. Я дотримувався тоді поміркованих поглядів. А зараз думаю про те, чи був я правий? Може, легше було б сконати на засланні, ніж оце роздумувати й самобичувати себе на старості, — Дмитро Павлович хмурив порите глибокими зморшками чоло, від чого здавався ще старішим. — Іноді я заздрю долі нашого запального Дмитра Лизогуба, якого не залишить пісня навіть тоді, коли йтиме на ешафот. Шкода, що гинуть сильні духом, а убогодуха дрібнота пускає свої кволі паростки.
— Так бувало, так є, може, колись цього не буде, — заспокоював Панас Якович свого друга, а сам линув думками до героїв повісті “Лихі люди”.

читати