Завантажити

у вас обшук.
— Трапилась якась крадіжка? — посміхаючись, запитав Панас Якович.
— Жандарми роблять обшуки в інших справах... Показуйте ваші папери... Зброю маєте?
— Так, маю.
— Де вона?
— Оце моя зброя, — Панас Якович показав на книги.
— Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!
— Крім сірників, нічого вогнепального не маю, — Панас Якович поклав цигарки на стіл і запалив сірничка. — Прошу... В моїй кімнаті дозволено палити.
— Про це не будемо вас питати, — скуласте, подзьобане віспою лице жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий, ніби без його пильності може завалитись імперія. — Приступаймо до обшуку, та пильніше!
Жандарми кинулись, як зграя шулік, переглядати папери й книги. Нав'язали кілька пак, виносили.
— Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в екіпаж. Коні рушили. Тихо. А в небі тривожно волохатилися хмари, крізь які проривався блідий місячний смуток. У жандармському управлінні Панаса Яковича повели в кабінет слідчого. В коридорі побачив, як під конвоєм проводжали Лизогуба й Стебліна-Каменського. Привітально обмінялися поглядами.
Слідчий у формі жандармського майора поважно перегортав папери, ніби випробовував терплячість арештованого. Жандармська виправка, товсті надуті губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачіска свідчили, що ця особа пройшла належну школу вірнопідданства. Часом уставав, думав, ніби вирішував важливу справу. Нарешті звів холодом налиті очі.
— Рудченко Панас Якович?
— Так...
— Рік народження?
— Тисяча вісімсот сорок дев'ятий.
— Хто батьки?
— Батько службовець-бухгалтер.
— Дворянське звання маєте?
— Ні, не маю.
— Значить, різночинець, — нищівно поглянув. — Тепер здебільшого різночинці ловляться на небезпечному ділі. Якобінство поширюють у імперії.
Далі почав переглядати папери. Але видно було, що не розумів мови, ніяковів і сердився.
— Ви пишете, ніби макові зернята розсипаєте... Та ще й галицькою мовою, — скинув з обличчя сонливість.
— Цебто українською...
— Яка там українська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А знаєте, хто той Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.
— Хто як розуміє...
— Нема чого розуміти! — Витер піт з лоба, занурився в папери.
Панас Якович зціпив зуби, щоб не зірвалось якесь гостре слово, а думка промовляла: “Ой ви, в кого голови припасовані до мундирів, як у манекенів! Повертаються ваші голови всі разом за владним окликом вищого начальства. Механічно ви роззявляєте свої щелепи, щоб повторювати, як папуги, зазубрені слова, вигукувати завчене під муштрою “ура”. Що ви знаєте про народ, про його історію, про нашу пісню голосну, яку не потопити ні в крові, ні в сльозах наших дітей і матерів. Так, ми пригноблені, принижені, але гідні заповітів тих, хто життя віддав за ідеали людства. Жалюгідні ви, виконавці волі монархів, розхитані трони яких підпирають багнетами й канчуками...”
Напружував свою волю, чекаючи несподіванок. Слідчий закляк над паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його витримку.
Минали тривогою налиті хвилини. Слідчий, залишивши напери, почав розглядати забрані в арештованого книги. Перегортав сторінки журналу “Правда”.
— Цей журнал, друкований в Австрії галицькою мовою, не дозволено читати в нашій імперії.
— У нашій імперії багато чого є недозволеного. На ці слова слідчий не звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.
— Прошу зачитати цей вірш. Підозрілий за самою назвою — “Україні”.
Панас Якович читав, тамуючи біль:
Мій ти краю, моя ненько,
Моя Україно!
Люблю тебе...
Розхвилювався і не міг читати далі. Заятрився біль у серці, переростаючи у гнів.
— А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?
Панас Якович мовчав.
— Може, зустрічались з тим автором? Може, бачили десь?
— Може...
Слідчий розгорнув іншу книгу.
— Ця принаймні написана пристойною мовою. Але “Голоси з Росії”, як і інші видання Герцена, заборонені. Де ви добули цю книгу?
— Ще в дитячому віці купив за п'ять копійок в учня Гадяцької школи, бо мене привабили гарні палітурки.
— А в політурках що? — слідчий похитав головою.
— Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...
— То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що має вже чин. Служба государю, повинність перед імперією — це головне. Оце треба кумекати. Перед вами відкривається службова кар'єра, чини, нагороди. Можете добути дворянське звання. Честь, гордість!
— Так... Честь і гордість людини мені над усе.
— З вами можна знайти спільну мову. Викиньте геть з голови якобінські ідеї, — продовжував заповнювати протокол. Далі запропонував підписати його.
Панас Якович швидко прочитав написане слідчим.

читати