Завантажити

уривок зачитаю. Про дитинство героя...
“Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він “виродок”; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками в малому серці ворушилося щось недобре, неспокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий...”
З особливою увагою слухав Ростислав Стеблін-Каменський. Стоячи під дубом, він випростався. Легкий вітерець куйовдив на його голові русе волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчі золотавий пушок, що не зазнав ще доторків бритви, високий зріст — все надавало йому вигляду натхненного проповідника, який ладен піти на будь-які тортури.
— Якими шляхами ви поведете свого героя? — влучивши хвилину, запитав Ростислав.
— Скажу вам, друзі, що я з великим інтересом прочитав роман. Духом нашого народництва пройнятий він, — пояснював Пильчиков.
— Це добре... Ще одну зброю маємо в своїх руках, — радів Лизогуб. — Більше б нам таких творів, щоб пробуджували народ. Ростиславе, — звернувся до Стебліна-Каменського, — ти маєш відбути до Києва для зв'язків з “Київською комуною”. Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину в революційне народництво.
— В Київ я надсилаю текст роману, — пояснив Панас Якович.
— А чи в надійні руки?
— Вважаю, що в надійні...
Дужче повіяв вітер, б'ючись об шорстке дубове листя, і воно стелило по землі трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелесті сердечні таємниці. Хотілося поділитися ними з друзями, розповісти і про свої особисті виразки, про біль душі.
Несподівано дозорці сповістили, що двоє простують стежкою до дуба. Учасники зібрання швидко поховали літературу, збилися в тісне коло. З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гітарі, а сестри Піскуновські затягли стародавній романс. Інші наповнювали келихи напоями, сперечалися:
— Туз переможе!
— Пікова дама приборкає туза!
— Якщо піймає за бороду!
— Така й бога за бороду впіймає!
На доріжці з'явилися чоловік і жінка. Вони ніби пливли назустріч звукам гітари. Зупинилися, пильно розглянулись і повернули в інший бік. Панас Якович пізнав Романа Мазевича.
— Прокляття! — ударив по гітарі Панас. Одна струна обірвалась і жалібно заквилила, як підстрелена пташка.
— Друзі! Нам треба негайно розійтися! — запропонував Пильчиков.
— Прокляття! — повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах гітари...
Кожного місяця відбувалися таємні збори товариства. Іноді сюди прибували представники з Одеси, Харкова, Києва. Дмитро Андрійович Лизогуб часто бував у цих містах, знаходив однодумців і прихильників серед молоді, налагоджував дружні зв'язки з Волховським, Желябовим, Вірою Засулич. У Петербурзі побував на квартирі письменниці Марко Вовчок, заприятелював з її сином Богданом Маркевичем, який познайомив його із своїм приятелем Георгом Плехановим.
На зборах товариства Лизогуб багато розповідав. Здавалося, він убирав ту енергію, що зріла в гуртках революційної молоді по всій країні. До його розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зі зборів приносив стільки новин, що вони не давали спокою ні на службі, ні вдома.
Сидячи за бухгалтерським столом, починав іноді нотувати на папері щось, зовсім не причетне до конторських книг. А дома ті нотатки поширював, створюючи нові глави роману.
Тільки закінчив роман і передав його братові Івану в Київ, як розігралися несподівані події... Жандармерія вчинила трус у п'ятнадцяти учасників товариства і заарештувала їх. Все це сталося одного березневого вечора. Сидів за столом, переглядав папери, писав. Вітер вив у димарі, сіючи тривогу. Вже й рука втомилася від довгого писання. Збирався з думками, щоб далі писати про людей пристрасних, добрих і лихих. Раптово щось загуло коло двору. Незабаром відхилилася віконниця, і в ній показалась пика жандармського офіцера.
— Чого вам?
— Іменем закону одчиніть двері...
Панас Якович вийшов, відсунув двері. Брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами, вдерлося кілька жандармів. Той брязкіт холодним лезом проймав ще не прохололе у творчій насназі серце.
— Ви є губернський секретар Панас Якович Рудченко?
— Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.
— Маємо зробити

читати