Завантажити

Найвиразніше з усього сприйняв рядок: “ІЗ березня 1875 року”.
З кабінету слідчого повели в каземат, що містився при жандармському управлінні; одягли пропахлий вологістю арештантський халат. Вогкі стіни ледве сіріли од кволого блимання свічки, що стояла на невеличкому столику. Тверда канапа, стілець і грати. Сів на канапі. Відчував біль образи й тоскну самотність. Не каяттям, а гнівом наповнювалися думки. Знав, що тут, за стіною, десь сидять у казематах його друзі. Прислухався. Тихо, як у пустці. Чути кроки вартового в коридорі. Щось зашурхотіло на підлозі, аж здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стіл гризти свічку, але не наважується наблизитись до вогню. Десь з ринви капає вода, журно відраховуючи секунди. А в темному кутку камери зображення Христа в терновому вінку. Мабуть, хтось із в'язнів намалював чорним олівцем стражденний образ.
Здавалося, тими ґратами засновано не тільки вікно камери, а й увесь світ. Люди за ними маячать тінями, чогось шукають, як той пацюк, що настирливо підкрадається до вонючої свічки. Підходив близько до ґрат, дивився на шматочок неба. Яким воно тепер виглядає приязним. Наче посміхається крізь грати, розповідає, що там десь є простори світу.
Гостро відчував бажання жити. Жити, щоб перемагати. Щоб не гаснув вогонь, запалений словом великих попередників.
З огидою скинув з себе арештантський халат, жбурнув до дверей, від чого вогник свічки заколихався, а пацюк шаснув до нори.
Прислухався. Ледве долинули звуки пісні. Пізнав голос. То в казематі Дмитро Лизогуб співав свою улюблену:
Дайте мені волю...
Так... Це він, невгамовний, пристрасний. Чути, як наглядач пішов коридором, поніс свою огрядну, наповнену жорстокістю постать, підійшов до камери, стукає кулаком.
— Ніззя пісню заводить! Не полагається!
Але Дмитрова пісня лилася гучніше й гучніше. Наче й намальований на стіні Христос прислухався до співу, хилячи страдницьке чоло.
Жвавіше заходив по коридору наглядач, наче відміряв кроками відстань від камери до камери. У півтемряві важко було розрізнити, де в нього лице, а де потилиця. Він почував себе господарем цієї півтемряви і тому завчене “ніззя” повторював владно й беззастережно.
А пісня за ґратами все лунала й лунала, краючи темряву. З тією піснею в душу вселялася мужність. Радів з того, що в руки жандармів не потрапив рукопис роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Вчасно надіслав, куди треба. Тепер друзі дадуть йому раду. Хай піде по світу Чіпка і понесе, як пересторогу, свою пристрасть і гнів.
Уява починала малювати фрагменти нового твору про людей, що потрапляють за грати. “Лихими людьми” називають їх, лякаючи довірливих обивателів. Дзвенять в уяві слова Дмитра Лизогуба: “Бийся, борися, добувай”.
Тісно думкам у темному казематі. У змаганні їх пропливала на сірих крилах ніч. Свічка погасла, залишивши в камері їдкий запах. Похмурий місяць, наче полисілий дозорець, заглянув за грати і байдуже поволік немічні проміння на велику сіру тюрму, що страхітливою потворою бовваніла поруч. Може, вранці переселять туди? Колихалися дрімотно тіні, як хвилі в передгрозових присмерках.
Несміливо виринав над землею ранок, ховалася перед світом темрява нічна. Наче подув весняного вітру приніс пахощі польових просторів. Дивні ті пахощі: вони без перепон проникають крізь грати. Хто може ґратами перегородити їхній вільний плин? Не закути його, не спинити, як не відвернути пробуджених думок про волю.
Відступала хаотична нерухомість пітьми, наче з ясиру визволялась повита жалобою бранка. Он в тій будівлі ув'язнені “лихі люди”. Витяг з кишені олівець і клаптик паперу. Занотовував фрагмент для народжуваної повісті, зігріваючи слова краплинами власної крові.
“Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр... Німа й мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею, з червоними від іржі, мов вирвані зуби, верхами; від світу куталась у свій бурий цвіт... Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко. Один тільки часовий ходив коло залізної брами і з нудьги лічив свої ступні”.
Як назвати повість, народжену тут, за ґратами, в тривожну ніч роздумів? “Лихі люди”. А чи справді вони “лихі”?
Лихі для тих, хто скніє, хто не відрізняє лиха від добра.
Раптово брязнув засув, увійшов той самий, що робив обшук і привів сюди. Він підняв зібганий на порозі арештантський халат, підніс його до Панаса, який стояв нездвижно, ладен пручатися, щоб не надягали на нього ганебного вбрання.
Жандарм стояв нерухомо, як ідол темної сваволі. Розверзлись уста, і він з притиском вимовив:
— Можете залишати камеру. Дозволено Рудченка Панаса випустити на волю.
Не міг збагнути сказаного. Завагався, спитав:
— На волю?
— Так наказано... Екіпажа

читати