Завантажити

Драгоманов?! — перепитав той. — Вас я давно знаю як вигнанця з рідного краю. Знаю і дякую за ваші публіцистичні виступи. Особливо за вашу шанобу до моєї приятельки і однодумця Віри Засулич.
Пішли берегом, розговорились, ніби давні знайомі.
— Чув про вас, Михайло Петровичу, ще від одного товариша, з яким у 1876 році організував демонстрацію і мітинг біля Казанського собору в Петербурзі. Я маю на увазі Богдана Панасовича Маркевича — сина відомої письменниці Марка Вовчка.
— Мені відомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник Чернишевського.
— Ми всі прихильники Миколи Гавриловича. Навіть його наслідувачі. Але те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Нові події, нові явища в житті...
— Мені відомі продовжувачі його ідей у літературі, — Драгоманов подав роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. В його очах світилася гордість за своїх друзів — авторів книги.
— Ви робите тут, у Женеві, корисне діло, видаючи заборонену в Росії літературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба видавати гострополітичну літературу.
— Що ви маєте на меті?
— “Маніфест комуністичної партії” Маркса і Енгельса!
— Така ідея ще не захопила громадськості в Росії. Поки що лише ходіння в народ... Ідеї селянської демократичної революції.
— Але привид бродить по Європі, привид комунізму... Ми, чорнопередільці, приходимо до висновку що гаслом діяльності нової партії має стати: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” Про це ми можемо вільно тут говорити... Незабаром під цим гаслом почне діяти наша група. Група “Визволення праці”, — Плеханов замовк, почав перегортати сторінки роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” — Романи з народного життя нам потрібні... Дуже потрібні... Сподіваюся, що наша група в своїй діяльності користуватиметься досвідом життя, відбитим у таких романах. Українська література не остання в цьому. Я твердо переконався і маю висловити свою думку в пресі. Література, що має такого велета, як Шевченко, обов'язково набуде світового значення. Добре, що ви поширюєте його твори. Однак застерігаю вас од поступок буржуазному лібералізму. Раджу вам більше відмежовуватися від лібералів. Про це, сподіваюся, ми ще продовжимо розмову. Прошу завітати до мене, — Плеханов елегантно підніс догори капелюх. — До побачення!
Новий роман потрапляв на Україну тільки з рук у руки, бо чиновники ретельно виконували указ імператора. Драгоманов передав примірник і в Полтаву, авторові.
На цей час у Панаса Яковича відбулися й службові події, З одержанням за “вислугу років” звання титулярного радника, його було переведено на посаду бухгалтера Третього відділення казенної палати, а незабаром ще й нагороджено орденом Станіслава третього ступеня.
Химерний 1880 рік!.. Химерний він для письменника Панаса Мирного як рік видання першого роману. Химерний і для титулярного радника Панаса Яковича Рудченка. Рік його першої нагороди.
Під час привітань на службі у нього якось зірвалося:
— З чим вітаєте?
— З Станіславом...
— А я подумав... Ага, спасибі... Служба зобов'язує...
На службі доводилось тепер зустрічатися з новими людьми, вести нові справи. Податкові, пенсійні — Третє відділення найбільше було перевантажене заявами, скаргами, ревізіями. Не подобалось Панасу Яковичу, коли його підлеглі стоячи зустрічали прихід на службу начальника. Тому й намагався раніш за всіх з'являтися в установу.
Коло його домашніх друзів було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер рідко навіщав Полтаву, при зустрічі з приятелями плакав та й знову повертався до Одеси, а далі — до Харкова, де доживав свого віку.
Продовжувались дружні взаємини з Алоїзом Вячеславовичем Єдлічкою. Але той теж зістарівся. Постійними друзями і порадниками тепер стають — статистик і журналіст-етнограф Василенко Віктор Іванович, що працював у земельному банкові, та адвокат Дмитріїв Микола Андрійович. Сходилися в тісному колі.
Така зустріч відбулася на квартирі Панаса Яковича з нагоди приїзду до Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завітав і Єдлічка. Прибулі раділи з того, що Драгоманов виконав обіцянку надрукувати роман Мирного в Женеві.
— Вітаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справді побраталися з тобою, — Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той артистично-жартівливий юнак, з яким уперше зустрівся Панас у Гадячі, подорожуючи до Полтави. Змінився в нього зовнішний вигляд. Замість колишньої бороди вилискували поголені щоки, яких торкалися розкішні вуса. Цупке волосся на голові завихрилось. Густі брови розділяло широке перенісся, на якому лягла зморшка. У виразі обличчя світилась мужність людини, що зазнала чимало життєвих знегод. Вітав Панаса Яковича і Лисенко.
— Це лише краплина, що падає на нашу зголоднілу до вільного слова землю, — говорив він. — Мої надруковані ноти рідних пісень теж забороняють розповсюджувати.
— Розумію ваші хвилювання, Миколо Віталійовичу, — гірко додав Єдлічка. —

читати