Завантажити

Олександрі стало соромно, вона не знала, де себе діти, повертала набік голову.
— Ви стомилися? — тихо запитав Панас Якович.
— Ні, — хитнула вона головою, від чого волосся, свавільно вибившись із зачіски, завихрилося на скронях і шиї.
Панас Якович задивився на Олександру. Не помітив, як на сцені з'явилась інша вродлива арф'янка. Але швидко її голос до болю вразив його. Надривними, ридальними звуками лилася пісня:
Дивлюся тужливо на чорну я шаль,
І душу бентежить глибока печаль...
Ледве не вигукнув Панас Якович: “Галю! Це ти?” Але затиснув щелепи. Його хвилювання помітив Єдлічка.
— Нічого... Це можна слухати, — заспокоював він свого друга.
— Коли Алоїз Вячеславович дозволяє, то будемо слухати, — несміливо обізвалась Олександра.
Але Панас Якович нічого не чув. Його полонила співачка. Лилися журливо приспіви:
Чорная шаль, чорная шаль...
Олександра здивовано глянула на Панаса Яковича. Проте тримала себе спокійно, бо пригадала євангельську притчу про Христа і блудницю. “Хто перший кине в неї камінь?” — у думках повторювала собі.
Олександра висловила бажання полишити концерт. Анна підтримала її. Алоїз Вячеславович і Панас пішли за ними.
Олександра всю дорогу мовчала. Вона відчувала хвилювання Панаса і сама хвилювалася. Почуття образи гнобило її. Хотілося плакати, але стримувала себе. Необережна росинка повисла на вії. Панас Якович помітив це і відчув щось неждане для себе.
Розпрощавшись з панночками та Алоізом Вячеславовичем, довго ходив вулицями, хотів відшукати арф'янку, визволити з обіймів темряви, бруду.
Проходила в болісних роздумах ніч. Крокував по кімнаті, зупинявся біля вікна, вдивляючись у темінь, що кутала Монастирську гору. Сідав до столу, пробував записувати уривчасті, болісні думки. “Невже вона остаточно занепала, справді стала повією?...”
Колихався вогник свічки, гойдаючи тіні. Пізнавав у них постать Галі. Випливала її докірлива, болісна усмішка. Закривав лице і очі долонями. Тоді вимальовувалась поруч інша постать. Чемна і ніжна Олександра то заступала страдницьку постать Галі, то зникала.
Не міг угамувати в собі розрадливих думок.
 
* * *
Полтавська газета сповіщала про земський з'їзд, надаючи ваги порушеним на ньому економічним та культурним питанням. Тут наводилися виступи окремих земських діячів, що “дбали” про “добробут народний”, “громадську повинність”, “чесність особи”, “обов'язок перед вітчизною”, “свідомість станів суспільства”, “вседержавну волю”. Але все це багатослів'я не виходило за межі лицемірного лакузництва перед старшими, можновладними особами. Відбувалася внутрішня гра, в якій ставилися на кін інтереси, підвладні капіталістичним законам. Їм були підпорядковані змагання та боротьба окремих осіб і цілих груп. Сюди не доходили ідеали, з якими йшли народники на заслання і смерть. Вузькі власницькі інтереси глушили паростки навіть ліберального просвітительства.
Спритні ділки, комерсанти знаходили тут широке поле для шахрайства. Знайшов його і Романко Мазевич. Він був потрібною людиною для оформлення купчих, закладних. Всюди метушився і знаходив спільників, знав, кому догодити та прислужити.
 
* * *
Ще не закінчився з'їзд, як капела арф'янок від'їжджала з міста. Панас Якович хотів хоч наостанку зустрітися з Галею.
Біля свого будинку на Монастирській, ошелешений несподіванкою, зупинився — зустрівся з Олександрою Михайлівною. Панночка владно і сміливо дивилася, зважуючи його розгубленість.
— Кудись поспішаєте? — спокійно запитала. — Розумію ваше хвилювання. Сьогодні ж арф'янки залишають наше місто, — в словах чувся докір.
Панас Якович мовчав, не знав, що відповісти.
— Я не випадково вас зустріла. Таке моє бажання. Хочу цією зустріччю покарати вас за поведінку під час концерту. — Перед настирливим поглядом її променистих очей годі було ставити якісь бар'єри.
— Не можу збагнути всього, що трапилось.
— А я збагнула. Ви прихильник краси й захоплюєтесь музикою.
— Це так, — Панас Якович відчував, як панночка своєю відвертістю і рішучістю почала опановувати ним. Знаходив утіху в її настирливості.
— Сьогодні хочу зіграти для вас свої найулюбленіші речі. Тому запрошую вас в кімнату Анни Осипівни. Не дивіться так на мене. Я вже не інститутка, — Олександра Михайлівна зробила кроки в напрямі квартири Адешелідзе. За нею й пішов, наче полонений після баталії.
— Анно! — гукнула Олександра, увійшовши до кімнати. — У нас гість!
Анна Осипівна вийшла назустріч, привіталася.
— Сьогодні я даю концерт! — Олександра Михайлівна сіла за фортепіано.
Анна запросила Панаса сісти поруч у крісло.
— Грай, Олександре! Бачу, ти сьогодні в екстазі.
— Так! — Олександра Михайлівна вдарила по клавішах. Полилися звуки, як грозові удари, а далі понесли просторами вихрасті хвилі.
В них Панас Якович вловлював страждання пробудженої душі, боротьбу проти всього, що

читати