Завантажити

всьому тілу...”
Здавалося, й власне життя поринало в епізодах роману. Наче шукав у ньому свою непривітану долю, єднав її з долею багатьох.
Вів таємничі розмови з своїми героями і звіряв їм таємниці власного серця. Недаремно ж сивина починає прикрашувати скроні.
А серце благало живої розмови не тільки з героями, що їх плекала уява, а й з людиною, яка б збагнула голос душі, заповнила її радощами й скорботою.
Як ніколи, відчував свою самотність у холостяцькій кімнаті, що поглинула в своїх чотирьох стінах вісімнадцять років його скромного життя в Полтаві.
 
* * *
Одного недільного ранку, коли завершував хвилюючий розділ роману, хтось постукав. Відчинив двері. Швидко в кімнату ввійшла, сміючись, Олександра.
— Це ти? — вирвалося зненацька.
— Хіба не пізнаєш? Нарядилась так, як обіцяла. Дивись, чи схожа я на селючку?
— Але чому тоді...
— Не питай. Так буває... Якщо ти вирішив мене перевірити, то я маю право проекзаменувати й тебе, граючи на твоєму терпінні. Не соромишся в такому вигляді піти в місто, як умовились раніше? — в її голосі чулась настирливість. — Може, передумав?
— Ні, не передумав. Але не можу всього збагнути. Так усе раптово, наче якийсь сон.
— Якщо сон, то почекаємо, доки ти прокинешся. Ха-ха-ха! Який ти справді...
— Дивний?
— Не дивний, а втішний. Мені весело з тобою.
— А мені й весело, й прикро.
— Не до лиця тобі згадувати прикрості. Вирушаємо в умовлену мандрівку! Разом будемо тримати іспит.
Неквапно пішли вулицями. В Олександри на ногах прості черевики, на голові біленька хусточка. Поблякла сіренька кофтина та картата спідничка — ніби на неї шиті. Попросила в служниці. Панас Якович — у старому солом'яному брилі, як заробітчанин, ніс торбинку за плечима.
Проходячи повз тюрму, зупинилися. З вікон виглядали зелено-бліді обличчя арештантів. Вони трималися худими кістлявими руками за грати. Десь з темного кутка билась об них пісня, наче хотіла вирватися на волю, щоб розвіятися просторами, позмагатися з вітром легкокрилим.
— Браття! Подивіться, яка селючка поглядає на грати! Може, чиясь знайома або родичка? — Скупчилися біля вікна арештанти, дивилися запалими очима.
— Так у нашому селі одягаються!
Швидко наблизився вартовий з багнетом за плечима.
— Провалювай! — владно гукнув, поніс вимуштрувану постать з такою холодною урочистістю, наче він тим багнетом оберігав ціле царство.
— Чуєш, Олександре?
— Чую...
— Бачиш, Олександре?
— Бачу...
Шлях мандрівників послався до привокзальної площі.
Тут збилося багато народу. Над майданом колихався людський галас, час від часу заглушуваний гудками паровозів.
Цілі сім'ї з своїми пожитками, лахміттям прибули, щоб їхати на переселення, на заробітки. Це не біблійні вигнанці з рідного краю шукають землі обітованої. На них чекає інша земля — незнана, що десь лежить за ріками, за лісами. Не пророчили на ній щастя діди і прадіди. Без батьківських заповітів кудись мандрують шукачі землі, праці...
Де її шукати? Хто покаже шлях мандрувань і країну примарного щастя? Хто ці шукачі несподіванок і жорстоких прикростей? Хто ці биті вітрами і негодою, виснажені, потомлені люди з мужицькими, жилавими, схудлими шиями? Хто вони — обдерті, босоногі, в брудних сорочках, латаних свитках? Чого шукають, дивлячись невідомо куди своїми засмученими очима, що ледве зберігають ознаки вродженої краси? Куди простує цей люд, віками уярмлений, нуждою сповитий, темрявою вкритий?
Це ті, котрих голод гонить на торжища продавати себе. Це ті, котрих не зігріла рідна земля, як зігріває мати немовля біля своїх грудей. Це збіднілі, спролетаризовані працівники родючих нив, загарбаних чіпкими руками хижих нагромаджувачів багатства. Обдурені й обкрадені, випхані нуждою з села, вони несуть свої потомлені руки, непривітані серця в далекі світи, їх уже не в'яже до рідної хати ні пісня солов'я, ні шелест дідівських дубів, ні гомін зелених гаїв та плескіт хвиль прозорих річок...
Шукачі примарного щастя несуть кудись тягар своєї жури разом з сумливо-бунтівливою піснею.
Наче вписував слово за словом у книгу народного буття:
“Краю мій! Родино моя! Багато по тобі пройшло-потопталося літ і віків, багато розлилося сліз та горя, посіялося кісток та крові; та не занехаяло це твоєї пишної краси, твого безмірного достатку. Зате занехаяло твоїх безталанних дітей: несуть вони, босі й голі, свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рідних дітей”.
Глянув на Олександру. Вона дивилася на людей. Вперше зблизька бачила їх такими. Збіглась рисочка між піднятими від несподіванки бровами, її одурманював дух спітнілих людських тіл, брудного дрантя та пожиткового мотлоху. Перемагаючи всі прикрощі, вона підійшла з Панасом до сивого діда, що сидів біля ватри, підкладаючи до вогню цурпалочки, варив щось у казанку. На грудях у

читати