Завантажити

лише посміхнувся. — Бачите, як закривавилась... Хлопці, принесіть цебро води, хай помиє руки! Та ще попросіть у дівчат чимось прикрити голі плечі.
Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрі. Вона глянула на нього. В її погляді вогнем горіла радість переможця, радість мандрівниці в невідомий світ, де уздріла вона не знані досі таємниці...
Поверталися до міста, підіймаючись по Панянській горі. Вже надвечірню пригаслість сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вітер бунтівниче погнав хмари. Зчорніло. Прокотився несподіваний гуркіт, ніби велетенські колеса загриміли по бруку і впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагідно-покірною Панас не знав її раніше.
Линув дощ. Довелося перестояти під ґаночком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромінювала тепло, а з ним спливала усмішка, п'янка й прозора.
Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по небу, і знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось перебродити через струмочки й калюжі, Панас на руках переносив дівчину. Вона не пручалася, ніби лебединим плеском обіймала шию, щедро розсипала срібло молодого сміху.
— Лесю, ти не замерзла? — вперше назвав її Лесею, і це слово прозвучало, як мелодія.
Не відповіла, тільки міцніше обгорнула шию, пригорнувшися всією своєю звабливою постаттю...
Меркнув примарний світ ліхтарів. Сріблясто-тиха ніч обгортала місто, голубила в своїх обіймах химерних блукачів.
 
* * *
Влітаючи в розчинене вікно, ластівка приносить до оселі тиху радість. Шугне крилом, опише під стелею стрімке півколо, випурхне на простори, залишивши в хаті трепетний слід та надію на повернення. А коли знову прилетить, то й розбризки сонячної пороші приносить із собою.
Веселковими переливами сміху наповнювала Олександра кімнату, коли іноді приходила до Панаса. Чим далі, то нетерпеливіше чекав на неї. Радів, коли на годину-дві залишалася, щебетала, сміялася, по-дитячому жартувала, цікавилася написаним, просила зачитувати.
Читав лише невеличкі уривки роману “Повія”, бо помічав вразливість дівчини. Тоді задумливість падала на її чоло разом з пасмами волосся, що покошланими колосками достиглого жита сягало аж до брів. А з-під них ясніли не волошки... Ні, то зволожений росою первоцвіт весняний.
Зацікавлювалась порозвішуваними в кімнаті малюнками “Вечір на Україні” Куїнджі, “Біля криниці” Трутовського. Весело й дотепно висловлювала свої судження, дивлячись розіскреними очима на зроблені рукою Панаса ескізи й замальовки. Спивав її усмішки, як струмовиння весняних ручаїв.
А коли залишала кімнату, то ще довго бринів у ній звабливий відгомін дівочого розвихреного сміху.
Цього вечора Панаса Яковича полонили болючі хвилювання самотності. Куди поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести Леся в його життя?
А коли в роздумах випливала постать Галі, відводив їй місце на сторінках роману. Жив і страждав разом з нею.
Хотілося розділити з кимось неспокій. Принесеними Олександром квітами оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка.
 
* * *
Хоч з переводом на посаду начальника першого відділу казенної палати збільшилося роботи, Панас Якович не послаблював літературної діяльності. Писав, але не мав змоги всього друкувати. Після того як з'явилися у другій книзі “Ради” 1884 року “Образки з життя”, важко було десь надрукувати інші твори. Правда, комедію “Перемудрив” видали в Києві та вірш “До музи” надрукували в “Збірці з рідного поля”. А такі твори, як “Морозенко”, “Серед степів”, “Голодна воля”, “Казка про Правду і Кривду”, лежали, чекаючи слушного часу...
Вихрилось життя на просторах країни. Минуло шість років після вбивства імператора Олександра II. Знову на перше березня розігралась подія — замах на імператора Олександра III вчинила терористична група “Народної волі” з участю Олександра Ульянова. Наслідок — чотири шибениці та поповнення казематів політичними в'язнями.
Ще густіше після цього порозвішувано портрети імператора. Висів він проти столу і в кабінеті начальника першого відділу казенної палати. Широка руда борода, кремезні плечі й руки, наче в того, що тримає сокиру, щоб відрубувати голови непокірним, — таким поставав у очах Панаса Яковича портрет фізично найдужчого і розумом найслабшого з дому Романових, якого охрестили: “цар-миротворець”.
Час виміряв дружбу з Олександрою. Іноді вона вдавалася в незрозумілі для Панаса химери, — тяжко було поривати з аристократичним світом Шейдеманів. Не хотів миритися з її захопленням полювати, доводив, що будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людині.
На якийсь час стався розрив з Олександрою. Вона надовго виїхала в Карлівку. Відчував, ніби в душі обірвалась якась струна. Надсилав листи, писав вірші про їхні зустрічі.
Може, й Олександрі дати місце в романі? Але — чи поступиться перед нею Галя?..
Настирлива уява

читати