Завантажити

кінофільму «Гаряче сонце пустелі») незворушно шукали контрабанду. Випотрошені речі не лізли назад до пакованів, наче вони вдихнули повітря і вже не збирались подорожувати далі. Дехто з хазяїв робив для себе відкриття, дістаючи із рідних лахів зовсім незнайому цеглину. Така фішка була популярним жартом серед «афганців» – підкласти людині з особливим характером сувенір на згадку від люблячих однополчан. Та це не найгірше. Знайдено патрон серед ганчір’я. «Просимо пройти на персональний догляд!» Доведи тепер, що ти не верблюд. Суворий контролер не хотів чути про дурні приколи сусідів.
Заборонених предметів, як то зброї, наркотиків, витворів мистецтва невідомого походження, порнографії, тощо, я не мав. Деякі питання митник повторив двічі чи тричі, обмежившись оглядинами відкритої валізи. Відмітку у паспорт поставлено. Хух! Скільки часу даремно згаяно. А попереду бій у цивільному аеропорті. Рейсовий Ікарус провіз через місто від воріт Тузелю і до аеровокзалу міста. В основному, цим маршрутом користувались «афганці» - спецрейс, породжений війною.
У приміщенні авіакас – Вавилон. Відразу навіть незрозуміло, черга тут, чи живий заслін. І здається, квитків катма. Цікаво, як це місто у місті збиралося розлітатись? Комендант аеропорту видав мені броню, однак і вона не гарантувала стовідсоткового попадання в ціль – до каси можна ніколи не дійти. А час собі йшов, літаки гули. Солдати - строковики в основному відправлялися поїздами. Ні, довга ковбаса на колесах мене не цікавила. Стояти, так до кінця!
Помалу доповз до віконця. По той бік скла сиділа королева Нефертіті, а я, дурний, не навчився обдаровувати солодких королев, називаючи хабар хабарем. Пам’ятаю розповідь офіцера, як він купував квиток на літак десь у цій залі: загорнувши в записку купюри з запасом на амортизацію нервової системи, пожбурив через людські голови гаманець просто у віконце. Через кілька секунд він вилетів звідти без видимих наслідків копирсання. Він зарядив удруге. Гаман лишався там кілька хвилин і прилетів з позитивним результатом. Ні, я так не міг і тепер не вмію. Я спитав одне місце в літаку до Донецька, хоч і стоячи на великому пальці лівої ноги, або кудись у європейську частину Радянського Союзу: Київ, Тбілісі, Кишинів, Мінськ..., Мурманськ. Спрацював найкращій варіант, рейс Ташкент-Донецьк-Львів і мій перший повітряний друг Ту-154.
Все було як у казці. Кілька годин дратівливої штовханини, де час іде не так як в Афгані – рік за три, а година за добу і я пішов трапом назустріч стюардесі. Сонце наздоганяло нас десь між Європою і Азією. А як сідав літак! Наче на руках обережно ніс і поставив на бетон у Донецьку. А де протизенітний маневр? Де «крокодили» пари прикриття? З усіх пасажирів я один у військовому і, мабуть тільки мене ніхто не зустрічав, бо прилетів без попередження. Йшла друга доба мого відрядження. Ще шість днів я казав рідним: «Я поки що у Кабулі».


Гідність

Минули півтора місяці. Знову я летів назустріч сонцю. Точніше, ми розліталися на різні боки. Тільки встиг звикнути до спокійного мирного життя. Вночі тихо, вдень не дуже спекотно. Тепле море сохне на сонечку і ніяк не висохне, вода – молоко, рибна юшка. За кілька тисяч кілометрів слабо вірилося у таке безтурботне існування, а вдома все навпаки: от повернусь до гарнізону, а війни-то немає!? За два з гаком роки втратив звичку до звуків великого міста, до його вуличного руху. Стояв на узбіччі, розраховуючи відстані, швидкости, ширину полотна. Хто швидше? Через дорогу страшно було перейти поза світлофором. У великих магазинах я просто тупів. Снування десятків людей, гамір і абсолютна нездатність сконцентрувати увагу. Це так дратувало. Мені тоді саме в лісі було б місце, а не у мегаполісі. Відбув свої дні і потроху оцивілізувався, а вже й летіти.
Літак просідав від моєї ковбаси на повітряних ямах. Як ми нею тішилися з Вітькою, доки вона не «всохла». Я купив з десяток флаконів дезодоранту «Орфей». Воно, знаєте, легше всидіти на кіносеансі у будинку офіцерів, час від часу забиваючи специфічну важкість повітря струменями мирних ароматів. Ще я забрав з дому свій ФЕД – фотоапарат, подарований мені батьком у шкільному віці. Словами не розкажеш всього, а знімки нагадають не тільки події, але й настрій навколо цих подій.
Висота десять тисяч. Розгледіти на землі майже нічого неможливо. Краще дивитись на хмари. Вони такі різноманітні на тлі землі, особливо коли сонце підсвічує під різними кутами. Світило котилось небом майже вдвічі швидше звичайного. Тільки зійшло – і вже за три з половиною години в зеніті. Дбайливі стюардеси розносили наїдки-напої. О! Це не спецрейс на Ан-12. У літаків різні характери, так само, як у невибагливого УАЗіка порівняно з автомобілем «Волга». В них навіть крила із різних місць ростуть. Пасажирський Ту спирається на стрілоподібні площини. Його двигунів, встановлених у хвості, іноді майже не чути. Не треба кричати у вухо сусідові, що тебе зараз знудить.

читати