Завантажити

служб: заступники комдива, центральне бойове управління, начальники тилових служб, артозброєння, хімслужби, метрології, топографії,… паливно-мастильних матеріалів (о, це особлива одиниця, бо саме про цього майора крилато сказано: скромний у роботі, страшний у побуті) - майор Тирко з каністрою у правиці.
Далі у шерензі стояли молоді офіцери – помічники старших, працівники фінслужби (фініки), політпрацівники. Всіх не перерахувати.
Нарешті, прапори і ми – надстроковики, а поіменно я і Вітька, та ще був хлопець – Володька Дяков. Ми – управлінці нижнього рівня. Серед нас начальники складів, секретники, несекретники, паспортист, кадровики, комсомольські інструктори, диспечери, тощо.
Генерал працював з вищою ланкою. Що потрібно нам – те до нашого відома доводили наші «патрони». Чути Касперовича ледве-ледве. Зосереджуючись на зовнішніх ефектах, та й собі починали стиха бубніти. Якщо б то почув Георгій Павлович!. Але, не розтуляючи вуст, спостережливі коментували все бачене дуже дотепно.
Начальника служби паливно-мастильних матеріалів і різних там прозорих рідин відверто хитало. Раз каністра у руці, значить терпець на критичній позначці. Після команди: «Розійдись!», Тирко шпаркіше за Рекса тікав на службу. Ой, «горіла» людина на службі, «горіла» буквально ізсередини. Такі довго не живуть, бо спиваються.
Від басейну, ляпаючи перетинками, сунули перед строєм ручні качки – файний селезень Гоша і його вірна подруга – Маша. Їх цікавила шнурівка на черевиках старших офіцерів. Гоша, вражений акуратними бантиками, смикав плетиво, бажаючи розібратись, як це так вправно зав’язане. Під ледве стримуване хмикання товаришів, майор ногою обережно відштовхнув качура. Гоша ображено крякнув і пішов ходити за Касперовичем. Генерал не звертав уваги на малого і, заклавши руки за спину, пояснював денний план дій. Позаду слід у слід (крила за спину) чеберяли качки. Голос командира суворий, а мармизи вишикуваних пересмикували напади сміху.
Пара Мі-8 робила розворот над штабом дивізії. Саме тут і саме тепер їм треба було з’явитись. Комдив не брав паузу, але чи чув хтось його? Ми – «камчатка», не розібрали ані слова і нам те до лампочки.
А знаєте, десь наприкінці строку контракту, вже за генерала Учкіна Олександра Васильовича, я зробив відкриття, переставши виходити на постановку задач. Думаєте, хтось помітив? Впевнений, що так само могли робити до половини прапорів, і нема чого лізти в очі начальству. Коли ми були потрібні, нас знаходили. Як той казав: «Поближче до кухні»?


Відпустка

Так, що там далі за планом? Відпустка.
У мене було дві причини не поспішати. Я звик до короткої зими. Середньоазійський лютий – це вже весна. А вдома? Ні, якщо їхати, то вже коли прогріється море. Страх як люблю море, море і літаки. А ще хотів скласти хоч якусь грошову «котлетку». Солдатчина не дала доходу. Тепер, за контрактом, я мав нормальний заробіток.
Мої друзі – Григорій Онучко і В’ячеслав Старшинов, з котрими ми лишились послужити, так би мовити професійно, встигли туди-назад. Летіли додому вільними качурами, а повернулись прикрашені обручками. Чи яка зараза ходила Союзом, чи показились? Програму-мінімум хлопці виконали. А я все скрипів пилом на зубах, хоч страшенно тягнуло додому, до домашньої їди, до свого ліжка.
Надаючи мені відпустку, щедре моє начальство виписало перед тим відрядження на кілька діб для отримання паспорту. Зекономлений час, звісно, додавався до відпочинку. Практично так вийшло, що 7 днів кабульського відрядження я провів вдома. Така «хімія» широко практикувалась в Афгані.

Шлях додому почався зі знайомства. Мій новий товариш – білосніжний, із синьою смугою і сірим низом, Іл-76, а мовою льотчиків – «горбатий». Не сподівався. Ще з Ташкенту, побачивши красенів-Ілів у польоті, сказав
собі: «хочу!». От і він – вірний та надійний працівник неба, чиї крила одинадцять разів підніматимуть над віковічними горами мою душу.
Салон, скомпонований під транспортування озброєнь – збільшена версія вантажовідсіку АН-«дванадцятого», тільки після «євроремонту». Отже, крісел у звичайному розумінні там не було, лише відкидні місця під обома бортами. Колись радянські інженери почали розробляти літак на заміну морально застарілих Ан-12. А вийшло, що машина доповнила парк перевізників. Протягом війни, та й дотепер обидві моделі крилом до крила несуть службу де тільки можна. В радянсько-афганському конфлікті Іл-76 зарекомендував себе стійкішим до зенітних ракет моджахедів, ніж транспортник Антонова. За дев’ять років втрачено дві машини, причому перший випадок стався з невідомих причин під час вводу контингенту. Комплекти пасивного захисту, поставлені по бортах після катастрофи 1983 року ( втрата другого «горбатого»),надійно оберігали Іл від вогню з землі. Моджахеди неодноразово випускали по них ракети, тільки безуспішно. Відомий випадок, коли одна ракета попала у фюзеляж на висоті 7500 метрів. І що? А нічого. Лайнер, нормально подолавши ще понад двісті кілометрів, штатно

читати